Христина Лукащук - Курва

курсами підвищення кваліфікації. Саме вони і вступають в полеміку, дебати, з яких по мізерній крупинці до мене повільно приходить розуміння того, що відбувається.

Тренер пропонує зручно лягти, розслабитися і… дихати. Не спиняючись, не роблячи пауз ні на вдихові, ні на видиху. Ми лягаємо. Моє тіло робиться чужим. Сполоханим. Усіма своїми фібрами намагається зрозуміти, що ж відбувається. Я не вмію ним керувати. Зосереджуюся виключно на своїх відчуттях, у яких цієї миті – суцільний хаос. Розплющені відчуття з минулого. Серед них є мертві, є такі, що при смерті. Не знаю, як на них реагувати. Чи маю до них признатися, чи вдати, що вперше бачу? Є й зародки чогось зовсім нового. Вони малесенькі, як світлячки, і їх годі розгледіти.

Усі навколо починають дихати. Надсадно, силувано, храпаво. Наче коні з перерізаними горлянками. Я не розумію, що відбувається. Я не готова до такого видовища. Тамара попереджала, що може бути всяке, що людям, бува, і вміст шлунку вивертає від надлишку емоцій, відкриттів, усвідомлень. Мені важко зосередитися на своєму власному диханні. Хтось закричав, хтось продовжує харчати, зліва від мене хтось плаче, а праворуч голосно регоче. Але той регіт моторошніший від гарчання, і мені раптом нестерпно хочеться змаліти, розчинитися в повітрі, вислизнути з кімнати, покинути тих, хто дихає, покинути дихати цілком. Відчуття обов’язку притискає мене до долівки. Я дихаю. Швидко, безупинно, наче від того дихання залежить, чи випливу я на інший берег, чи ні. Терпнуть долоні, холоне в горлі. З’являються тіні думок. Я намагаюся їх розпізнати, але вони оманливі й минущі. Вони шугають туди-сюди, наче очманілі. У голові паморочиться від їхнього скаженого танку.

Хочу, аби все чимскоріше закінчилося. Обережно відкриваю очі. Навколо панує тиша. І від тієї тиші, що раптово запала, поодинокі схлипування, що долинають то з одного, то з іншого боку, стають іще більш пронизливими і пробирають до самісінького серця.

Учасники поволі підводяться. Вигляд у них, наче після страшного сну. У декого ще мокрі очі від сліз, в інших перекошені від надзусиль уста, в Петра опущені плечі і темні, як ніч, кола під очима. Невже за годину чоловік міг так змаліти і зчорніти…

– Марто, ти геть від рук відбилась! – Тамара.

– Пробач, Тамаро, щось сталось? – виринаю зі своїх роздумів.

– Та ні, ні. Хочу нагадати, що маєш тішитись, бо скоро повертаємося… – жінка всміхається.

Одразу видно, що не планує псувати собі відпустку через мою заглибленість у себе.

Минув тиждень, як ми тут. Завтра остатній день. Ми відлітаємо додому. Назад до клопотів, турбот, до своєї дійсності. Вирішили відсвяткувати відліт. Замовили столик у недорогому ресторані, сауну. Вирішили сьогодні повечеряти просто на вулиці. Так, як це робить безліч туристів із Німеччини, Англії, Франції. Пластиковий посуд, сякі-такі виделки – ось і все сервірування, зате які пахощі, який колорит, настрій! Спочатку простуєш короткою вуличкою, де по обидва боки від тебе щось шкварчить, парує, шипить, вирує. Готують у тебе на очах, тобі достатньо лише вибрати інгредієнти. Але саме це і становить проблему. Ти розгублюєшся від величезної кількості продуктів, і вже без упину та логіки тикаєш пальцем на все, що припало тобі до смаку.

Далі для тебе залишається загадкою те, яким чином так швидко і вправно дають собі раду з твоїм вибором тайці. Ще й як дають. Ти отримуєш незвичайні смаколики, відірватися від яких несила. Тепер потрібно знайти собі місце за довжелезними столами, оббитими бляхою. За одним таким столом люди розмовляють десятками мов. Поряд і місцеві дівчатка, які вирішили повечеряти після роботи. Неймовірно гамірно, весело, смачно. Мимо твоєї волі відчуття свята, канікул, відчуття тепла, романтичної пригоди захоплює тебе цілковито, і ти, поборсавшись для годиться, віддаєшся абсолютно новим, досі незнаним відчуттям.

Десь народжується делікатний і непевний паросток першого бажання…

– Як вам семінар? – пробую відновити розмову.

Мої супутниці так заглиблені в куштування щодня інших страв, аж стає трохи моторошно.

– Угу, гарно! – не відриваючись від тайської локшини.

Вони кумедні в цій своїй зосередженості.

– А зайвих калорій не боїтеся? – знову я.

– Марто, ця локшина з рисового тіста, щоб ти знала, – Світлана.

– Я знаю, знаю, але у великих кількостях… – Кортить їх подражнити.

– Не вигадуй. Ми в особливих умовах. Екстремальних, можна сказати, – Тамара. – А отже, це не рахується. Правда, Світланко?

– Еге ж. Тут нічого не рахується. Навіть флірт.

– Дівчата, ви про що? Про флірт із тайцями? Та вони ж занадто дрібні для вас! – я, сміючись.

– А ти тренера бачила? – по-змовницьки, Тамара.

– Та мабуть… – я, невпевнено.

– І як він тобі? – Світлана, мало не виклично.

Навіть їсти перестала. Так її зацікавило, що ж я на це відповім.

– У нього обручка на пальці. Він одружений, – випалила я на одному подиху.

– То й що? – обидві хором.

Аж розсміялися від такої синхронності.

– Як «то й що»? – я.

Я чула, як вкриваюся липким потом, як прилипає до мене одна з моїх єдвабних суконь, як пересихає в горлі.

– Що з того? Це ж невинний флірт… – Тамара.

– А якщо ви не зможете з нього вийти, з цього флірту, тоді що? – Я відчула, що втрачаю самоконтроль.

Мені хотілося нагадати Світлані про коханку її чоловіка, але стрималася. Мабуть, було б некоректно говорити про почуте на семінарі.

– Ти хочеш сказати про мого чоловіка, – Світлана, наче почувши мої думки.

Я кивнула. Невже я думаю вголос?

– Знаєш, це не те ж саме. Та, яка намагається забрати в мене чоловіка, не жінка. Вона – курва! – трохи зарізко, Світлана.

Кілька туристів мимоволі обернулися в наш бік. Світлана стишила голос.

– Як би я могла, то голими руками ту курву задушила б, – прошепотіла вона.

– Світланко, заспокойся, прошу тебе. Тобі не можна хвилюватися, – Тамара, тримаючи Світлану за руку.

Я вперше бачила Світлану такою різкою. Куди й поділася її привабливість. Риси обличчя загострилися, з делікатних зробилися грубуватими. Очі запали, ніс надміру випирав. Шкіра на вилицях побіліла і натяглася, мов на бубоні. На чолі виступили росинки поту.

– Пробач, пробач. Не стрималась, – іще тихіше прошепотіла жінка, яка постаріла на очах.

– Сьогодні остання тема нашого семінару – любов. Хто мені скаже, що таке любов? – тренер.

Багато різного прозвучало у відповідь, та, як на мене, жодного попадання. Усе дуже близько або дуже далеко – залежно, з якого боку дивитися. Кожен щось запитував, отримував відповідь, а я намагалася сформулювати одне-єдине запитання, з яким так далеко їхала і яке не наважувалася озвучити.

Далі ми дихали любов. Першу її частину.

Дивно,