Пауло Коельо - Одинадцять хвилин

дві сигарети й дала йому одну — ролі помінялися, це була пані, що частувала раба вином, аби віддячити йому за ту втіху, яку він їй дав.

— Зараз я одягнуся й піду. Але хотілося б поговорити трохи.

— Нема про що говорити. Це було те, чого ви хотіли, й ви поводилися просто чудесно. Я стомився, а вже завтра маю повернутися до Лондона.

Він ліг і заплющив очі, Марія не знала, чи він заснув насправді, чи вдавав, ніби спить, але яку це мало вагу? Вона з великою втіхою викурила сигарету й повільно випила свій келих вина, припавши обличчям до шибки, дивлячись на озеро перед собою і бажаючи, щоб хтось, на протилежному березі озера, побачив її такою— голою, наповненою радістю, задоволеною, впевненою в собі.

Вона вдяглася і вийшла, не попрощавшись і не думаючи про те, відчиняти їй двері чи не відчиняти, бо не була певна, що хоче прийти сюди ще.

Теренс почув, як гримнули, зачиняючись, двері, зачекав, чи вона не повернеться, сказавши, що забула якусь річ, і лише через кілька хвилин підвівся й закурив другу сигарету.

Ця дівчина має стиль, подумав він. Зуміла витримати батіг, хоча це було найузвичаєніше, найдавніше і найменш жорстоке з усіх видів катування. На якусь мить йому пригадався перший раз, коли він відчув цей таємничий зв’язок між двома створіннями, які жадали зблизитися, але досягали цього, лише примушуючи страждати одне одного.

Там, у широкому світі, мільйони подружжів щодня практикували мистецтво садомазохізму, не усвідомлюючи цього. Ішли на роботу, поверталися, нарікали на все, нападали на свою дружину або зазнавали нападу з її боку, почувалися нещасними — і все міцніше й міцніше прив’язувалися до своєї недолі, не знаючи, що досить було одного жесту, одного «більш ніколи», щоб звільнитися з-під цього тягаря. Теренс пережив усе це зі своєю першою дружиною, славетною англійською співачкою; його мучили ревнощі, він влаштовував їй сцени, цілими днями перебував під дією транквілізаторів, а ночами напивався. Вона любила його, не розуміла, чому він себе так поводить, він також любив її — і також не розумів своєї власної поведінки. Але все було так, ніби стан агонії, в яку одне з них вкидало другого, був необхідним, фундаментальним для їхнього життя.

Якось один музикант — якого Теренс вважав диваком, бо він здавався цілком нормальною людиною серед того екзотичного люду — забув у студії книжку. То була «Венера, що карає» Леопольда фон Захера-Мазоха. Теренс почав гортати її і, мірою того як читав, починав ліпше розуміти самого себе.

«Вродлива жінка роздяглася й узяла довгий батіг, із невеличким пужалном, яке стиснула в руці. „Ти мене просив, — сказала вона. — І зараз я тебе відшмагаю!“ — „Зроби це, — попросив її коханець. — Я тебе благаю“».

Його дружина була по той бік скляної перегородки, що ділила студію на дві половини, репетируючи свою роль. Вона попросила, щоб він вимкнув мікрофон, який дозволяв технікам усе чути. Теренс зробив, як вона просила, подумав, що, можливо, в такий спосіб вона призначила побачення з піаністом, і зрозумів: вона його доводить до божевілля, але він, здавалося, вже призвичаївся страждати й не міг без цього жити.

«Я хочу тебе відшмагати», — сказав він, звертаючись до голої жінки, яка жила в романі, що його він тримав у своїх руках. — «Зроби це, я тебе благаю».

Він гарний із себе, обіймає високу посаду у своїй фірмі з виробництва дисків, чому він мусить жити таким життям, яким нині живе?

Бо йому це до вподоби. Він заслуговує на те, щоб багато страждати, оскільки життя обернулося до нього своїм успішним боком, а він не гідний усіх цих благ — грошей, пошани, слави. Він розумів, що кар'єра піднесла його на таку височінь, на якій він повністю залежить від своїх подальших успіхів, і це лякало його, бо він бачив, як багато людей падали з найвищої висоти.

Він прочитав ту книжку. Почав читати все, що трапляло йому в руки, про таємничу єдність болю та втіхи. Жінка виявила відеофільми, які він брав напрокат, книжки, які ховав від неї, запитала, що це таке, чи він, бува, не хворий. Теренс відповів, що ні, він просто вивчає можливість нової ролі, яку вона могла б виконати. Й додав голосом людини, якій до всього байдуже:

— Чом би нам і не спробувати?

Спробували. Спочатку вельми боязко, ґрунтуючись лише на інструкціях, які знаходили в крамницях порнографічних знадобів. Дуже швидко вони стали застосовувати нові засоби, доходячи до самої межі, наражаючи себе на ризик, — але відчуваючи, що узи їхнього шлюбу дедалі зміцнюються. Тепер вони були спільниками в якійсь потаємній, забороненій і проклятій грі.

Їхній досвід незабаром перетворився на мистецтво: вони створили нові зразки моди, в якій застосовувалася шкіра та маленькі цвяшки. Жінка виходила на сцену з батогом, у підв’язках, чоботях і доводила партер до нестями. Новий диск зайняв перше місце на демонстрації найуспішніших дисків у Англії й вирушив у переможну подорож по всій Європі. Теренс із подивом спостерігав, як молодь цілком невимушено сприймає його особисті марення, і його єдиним поясненням було те, що в такий спосіб стримуване насильство могло знайти вияв у інтенсивній, проте нешкідливій формі.

Батіг став символом групової солідарності, його стали зображувати на тенісках, татуюваннях, липучках, поштових листівках. Інтелектуальним завданням Теренс було з’ясувати, звідки це все походить, аби краще зрозуміти себе самого.

Це почалося не від тих покутників, що намагалися відвернути чорну пошесть, як він сказав цій повії, коли вони зустрілися вперше. Ще з прадавніх часів людина зрозуміла, що страждання, якщо постати перед ним без страху, — це її перепустка до свободи.

У Єгипті, Римі та в Персії уже існувало уявлення, що коли людина приносить себе в жертву, то рятує країну та увесь світ. Якщо в Китаї відбувалася якась природна катастрофа, імператора карали, позаяк він був представником божества на землі. Найкращих воїнів Спарти, у Стародавній Греції, шмагали раз на рік, з ранку до ночі, на вшанування богині Діани — тоді як юрба підбадьорювала їх своїми вигуками, закликаючи, щоб вони витерпіли біль із гідністю, бо він підготує їх до життя у світі воєн. У кінці дня жерці роздивлялися рани, що залишилися на боках воїнів, і через них провіщали майбутнє свого міста.

Отці пустелі — стародавня християнська громада IV сторіччя, що об’єдналася навколо одного монастиря в Александрії, — застосовували самобичування для того, щоб відганяти демонів або демонструвати незначимість тіла в пошуках духовних істин. Історія святих угодників дає