Мігель де Сервантес Сааведра - Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

змушуючи його помирати або ж втрачати розум. Не уявляю, на кий біс ця манірність: якщо вони бояться заплямувати власну порядність, тоді хай виходять за них заміж, бо ті лицарі лише цього і чекають.

— Ось що, — сказав священик, — принесіть-но, хазяїне, ваші книги, я хотів би їх проглянути.

— Та будь ласка, — вийшов з-за стійки трактирник.

Незабаром він повернувся зі старенькою скринькою, застібнутою на ланцюжок, відкрив її та дістав три здоровенних томи. Першою книгою виявився роман «Дон Сіронхіл Фракійський», другою — «Флорі морте Ірканійський», а третьою — «Історія великого полководця Гонсало Ернáндеса Кордовського». Прочитавши два перші заголовки, ліценціат підморгнув голяреві:

— Нам не вистачає економки мого приятеля та його племінниці.

— Байдуже, — усміхнувся цирульник. — Я і сам у змозі швиргонути їх до комину.

— Даруйте, ваша милість збирається піддати вогню мої книги? — спантеличився хазяїн.

— Лише дві, — уточнив священик. — «Дона Сіронхіла Фракійського» та «Флоріморте Ірканійського». Вони, брате мій, повністю брехливі й містять силу-силенну нісенітниць.

— Як це, спалити?! — не на жарт обурився корчмар. — Хіба не вражає, що Флоріморте Ірканійський одним махом зліва направо розсік навпіл п’ятьох велетнів? А іншого разу розігнав понадмільйонне вороже військо, наче те було овечою отарою. І що скажете стосовно славетного Сіронхіла Фракійського, якого вогняний змій затяг у річковий вир і який, опинившись на дні, побачив казкові палаци і сади? Та якби ви, сеньйоре, послухали про всі ці дива, то у вас би дух перехопило.

— Ще трохи — і наш трактирник стане другим Дон Кіхотом, — шепнула Доротея Карденьйо.

— Мені теж так здається, — стиха озвавсь юнак. — Схоже, він дійсно впевнений, що всі описані в романах події відбувались насправді.

— Добродію, — заговорив знову священик, — та не було ж ніколи ні Флоріморте Ірканійського, ні Дона Сіронхіла Фракійського, ні будь-яких подібних їм лицарів, що згадуються у тих романах. Усе це фантазії їхніх авторів, котрі пишуть задля розваги читачів.

— Ну, це баба надвоє наворожила, — затявся чолов’яга. — Ніби я сам не знаю що до чого! Не робіть із мене дурника, панотче. Усі ці книжки надруковані з дозволу поважаних мужів Королівської ради, а вони не ті люди, щоб дурницями займатись.

— І все ж, — наполягав ліценціат, — такі книжки видають, бо вважається, що у світі немає жодного бевзя, який серйозно сприймав би їх зміст. Утім, читайте собі на здоров’я, аби вас тільки не спіткала доля вашого бідолашного постояльця.

— Цур йому, — перехрестивсь корчмар. — Я не дурень, щоб ставати мандрівним лицарем і чудово розумію, що їхні часи давно минули.

Кінцівка словесної перепалки, почута Санчо Пансою, який саме чогось заскочив на хвильку в приміщення з сараю, де спав Дон Кіхот, змусила його замислитися, і він дав собі слово повернутись до своєї дружини, дітей та звичного образу життя, якщо нинішня мандрівка ідальго скінчиться пшиком.

Між тим священик, помітивши у скриньці рукопис, дістав кілька сторінок, пробіг очима перші рядки і висловив бажання повністю ознайомитися з ним. Хазяїн дозволив, а оскільки решті також було цікаво послухати, то сеньйор ліценціат узявся читати вголос «Повість про надмірну цікавість»…

До кінця твору залишалось зовсім мало, коли з вулиці увірвавсь сполошений Санчо:

— Біжіть хутчіш, сеньйори, на поміч моєму господареві, котрий б’ється у найжорстокішому поєдинку, який будь-коли бачили мої очі! Бог свідок, як рубоне він велетня, злостивця принцеси Мікомікони, так у того голова з плечей покотилась, немов ріпа.

— Що-що? — здивовано відклав книгу священик. — Ви при своєму розумі, брате? Адже велетень має бути за дві тисячі миль звідси.

Раптом зі двору долинув страшенний гуркіт разом із криком Дон Кіхота:

— Ані руш, лиходію! Тебе взято в полон, вража сило! А твій ятаган тобі не допоможе.

— Ну, чого вклякли? — метушився Санчо Панса. — Або розніміть їх, або помагайте моєму хазяїнові. Щоправда, може, в цьому більше немає необхідності. Я ж особисто бачив, як лилась кров і як відлетіла убік стята голова, здоровецька, наче бурдюк із вином.

— Побий мене грім, — несамовито заволав трактирник, — коли цей Дон Кіхот, а точніше, Дон Диявол не пропоров один із винних міхів, які висять над його узголів’ям.

Він швиденько метнувсь на галас, за ним слідом до комірчини втиснулися інші. Перед їхнім зором постав ідальго в чудернацькому вбранні: короткій сорочці, що тіль-тіль прикривала литки, відверто демонструючи його довгі худі ноги. На голові ледве сидів заяложений нічний ковпак, з лівої руки звисала осоружна Санчо ковдра, а права рука тримала оголений меч, котрий безперестанку розсікав повітря. Як не дивно, Дон Кіхот продовжував спати, і зустріч з уявним гігантом йому, вочевидь, наснилася. Думаючи, що він наносить разючі удари противнику, кабальєро дійсно протнув кілька бурдюків з вином, яке щедро лилося долівкою.

Від негайної розправи лицаря Сумного Образу врятувало те, що Карденьйо й священик не дозволили знавіснілому хазяїну заїзду дати волю кулакам. Дон Кіхот очумався лише після добрячої порції холодної води — казанець якої, збігавши до колодязя, вилив на нього цирульник, — але спросоння не осмислював свого становища.

Тим часом Санчо Панса всюди шукав голову велетня, і не знайшовши, досадливо шморгнув носом:

— Знаю цю місцину — не постоялий двір, а суцільні чари. Минулого разу мене тут хтось віддубасив, нині пропала голова, хоч я на власні очі бачив, як її відтяли: кров фонтаном цебеніла.

— Яка кров, який фонтан?! — зовсім озвірів корчмар. — Тобі що, повилазило? Не бачиш, бурдюки крові цвигають[75] із пропоротих винних фонтанів? Тьху, холера! Тобто — навпаки.

Ліценціат узяв ідальго за руку, який, вирішивши, що це принцеса Мікомікона, опустився перед ним на одне коліно і сказав:

— З сьогоднішнього дня, ваша величносте, благородна та бездоганна сеньйоро, ви можете бути впевненою, що це мерзенне створіння більше нічим вам не загрожуватиме. Зі свого боку, вважаю себе вільним від даної мною клятви, оскільки милістю божою і за підтримки тієї, заради кого живу й дихаю, я належним чином виконав обіцяне.

— А що я вам говорив? — зрадів Санчо. — Ну не сп’яну ж мені це все привиділося? Залив мій господар цьому велету сала за шкуру, не сумнівайтесь. Отже, графство моє вимальовується усе чіткіше.

Хто б не посміявсь над навіженістю хазяїна та його вірного зброєносця? Хіба що трактирник зі своєю половиною, які осипали їх прокльонами, погрожуючи стягти платню не тільки за нинішній і попередній нічліги, а й за безнадійно зіпсовані міхи.

Троє чоловіків насилу вклали Дон Кіхота, хай який той був ослаблений, і він заснув.

Повертаючись до корчми, священик обіцяв господарю відшкодувати нанесені збитки, а Доротея втішала Санчо Пансу, який досі бідкався через зниклу голову, мовляв, щойно в