Мігель де Сервантес Сааведра - Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

— Та як же ти не усвідомиш, бевзю, — скипів кабальєро, — що тим самим я сприяю її возвеличенню?

— Даною любов’ю потрібно любити Господа, — напутливо мовив Санчо, — чув я таку проповідь; любити заради нього самого, не очікуючи нагород та не через острах бути покараним. Хоча, далебі, я радше волів би і любити його, і служити йому за дещицю.

— Чорт забирай, і не скажеш, що мужлай! — вразивсь Дон Кіхот. — Розумні речі інколи говориш. Бігме, може здатись, що ти освічена людина.

— Та я навіть читати не вмію, — зашарівся Санчо Панса.

Нараз їм крикнули, що вирішено зупинитись біля джерела, щоб освіжитися і трохи перекусити. Урвавши бесіду, ідальго приєднавсь до гурту, а Санчо полегшено зітхнув, бо стомився вигадувати й хвилювавсь, як би не бути впійманим на брехні.

Ніхто і не помітив, звідки вигулькнув босоногий хлопчина, який, уважно огледівши компанію, що відпочиває, чимдуж кинувся до Дон Кіхота, обняв його за коліна й дещо нарочито заплакав:

— Ох, сеньйоре! Пригадуєте мене, ваша милосте? Я той самий хлопчик Андрес, якого шмагали батогом і якого ви звільнили.

Кабальєро впізнав отрока й пояснив присутнім, за яких обставин відбулось їхнє знайомство.

— Чи не так було, сину мій? — звернувся він до підлітка. — Говори, не соромся. Хай оці шановні сеньйори погодяться, яке то велике благо, що на шляхах ще можна зустріти мандрівних лицарів.

— Сказане вами — щира правда, — схлипнув Андрес, — ось тільки скінчилось усе не так, як ви розраховували, а навпаки.

— Навпаки? — розгубився Дон Кіхот. — Хіба той селюк не заплатив тобі?

— Не лише не заплатив, — відповів хлопчик, — але й щойно ваша милість віддалилась, як він знову прив’язав мене до дуба і всипав стільки гарячих, що моя шкіра ледь не тріснула. А винуваті в усьому ви, сеньйоре, бо коли б їхали своєю дорогою, не лізучи, куди вас не кликали, то хазяїн хльоснув би ще кілька разів батогом та й заспокоївся б і, може, навіть повернув би якусь частину боргу. Проте оскільки ваша милість ні з того, ні з сього його образила, він розсердивсь, спрямувавши, за вашої відсутності, власний гнів на мене.

— Моя помилка в тому, — неабияк засмутився ідальго, — що я поїхав, не дочекавшись, поки тобі заплатять. Але ти ж пам’ятаєш, Андресе, дану мною обіцянку, а отже, ще раз присягаюся змусити твого обидника[72] розкаятись. Тільки потерпи трохи, доки я відвоюю одне чужоземне королівство.

— Не вірю більше цим клятвам, — зиркнув спідлоба хлопець. — Ліпше дайте мені чогось поїсти, і залишайтеся з Богом ви, сеньйоре, та всі мандрівні лицарі, щоб їм пуття не було.

Санчо простягнув йому кусень хліба з сиром:

— Візьми, брате Андресе, — усім нам довелося нелегко.

— Заради Творця нашого, ваша милосте, — випалив на прощання хлопчина, — якщо я вам у майбутньому стрінусь, то, хай би мене різали малесенькими шматочками, не рятуйте мене й не допомагайте, лишіть наодинці з тією бідою, бо ваш захист накличе ще більше лихо. І покарай вас Господь, сеньйоре, а разом із вами усіх мандрівних лицарів, що будь-коли народжувались у світі!

Дон Кіхот замірився було накрутити вуха шибенику, однак малий стрімголов чкурнув навтьоки й ніхто не ризикнув за ним гнатись. Слова Андреса тяжким каменем упали на серце кабальєро, тому присутнім довелося через силу кріпитись, аби не розсміятися і не збентежити його остаточно.

Розділи XXXІI–XXXV,

у яких ідеться про те, що трапилось із Дон Кіхотом та його супутниками на постоялому дворі

Назавтра без вартих розповіді пригод дісталися ненависного Санчо Пансі постоялого двору, куди він, хоч явно намагався уникнути цього, теж був змушений увійти. Хазяїн заїзду з дружиною та донькою і Маріторнес, упізнавши давніх знайомих, вийшли до них у піднесеному настрої. Дон Кіхот сприйняв таку поведінку як вияв щирої радості від зустрічі й велів приготувати собі краще, ніж минулого разу, спальне місце. На репліку хазяйки, що, мовляв, усе залежить від товщини його гаманця, ідальго пообіцяв не скупитися. Тож йому влаштували пристойну постелю в тій самій комірчині, й він одразу ліг, оскільки відчував страшенну кволість у всьому тілі та слабко усвідомлював дійсність.

У цей час священик, повернувши взяті раніше речі, розпорядився щодо їжі, й корчмар, сподіваючись на щедру винагороду, вмить накрив стіл. Доки тривали приготування, цирульник нарешті зняв накладну бороду, потреба в якій, на думку ліценціата, вже відпала. Справді, перебування тут сеньйора Ніколаса можна було пояснити Дон Кіхотові наміром голяра сховатися від грабіжників, а відсутність слуги принцеси — її рішенням направити того вперед, щоб інформувати острів’ян про своє повернення з довгоочікуваним рятівником.

За їдою розмова точилась навколо незвичайного різновиду його юродства[73] кабальєро (його постановили не будити, оскільки сон нині був йому корисніше присмаки).[74] Не встиг священик висловити припущення, що Дон Кіхот збожеволів, начитавшись лицарських романів, як утрутився господар постоялого двору:

— Та буде вам, хіба таке могло трапитись? У мене, наприклад, є кілька цих книжок, і вони мені дуже подобаються. Лицарі, турніри, бойові походи…

Коли я все це уявляю, то самому кортить гайнути кудись у мандри, а вже слухати пригодницькі історії — готовий з ранку до ночі.

— І я не маю нічого проти них, — докинула його дружина. — Бо в моєму домі лише й буває тихо, якщо хтось із постояльців читає вголос усім охочим якийсь роман; навіть ти сидиш спокійно, а не бурчиш з щонайменшого приводу.

— Щира правда, — підтвердила Маріторнес. — Як на мене, то я також страшенно люблю слухати цікаві оповідки. Надто вже вони чудові. Особливо коли пишуть про яку-небудь сеньйору, котра обнімається зі своїм кавалером в апельсиновому гаю, а дуенья стоїть на чатах, помираючи від заздрощів і неймовірно хвилюючись.

— А ви що думаєте з цього приводу, мила дівчино? — спитав ліценціат хазяйську дочку.

— Далебі сама не знаю, сеньйоре, — відповіла та. — Я теж залюбки слухаю подібні читання, і хоч не завжди все розумію, однак задоволення отримую. Тільки мені більше до вподоби не поєдинки чи битви, як моєму батькові, а тужіння лицарів під час розлуки з їхніми дамами; правду кажучи, інколи можу й сплакнути, розчулившись.

— А ви, шановна, намагалися б їх утішити, якби вони проливали сльози через вас? — поцікавилась Доротея.

— Не знаю, що я робила б, — вкрилось рум’янцем дівча. — Але нема чого гріха крити, деякі дами, ну настільки черстві серцем, що їх називають тигрицями, левицями та іншими тварями. Боже праведний, і треба ж бути такими бездушними й безсовісними, щоб ігнорувати чесного чоловіка,