Брем Стокер - Граф Дракула

узяв Люсі за руку і став перед нею на коліна, а вона ласкаво подивилася на нього своїми добрими, дивовижними, ангельськими очима. Потім вона поволі заплющила очі і задрімала. Груди її важко здіймалися, і вона дихала, як утомлене дитя.

Раптом з нею знову відбулася та ж зміна, яку я не раз спостерігав уночі. Її дихання поважчало, губа піднялася і відкрила бліді ясна, через що її зуби здавалися довшими й гострішими, ніж раніше; вона в напівсні несвідомо розплющила очі, які раптом стали каламутними і суворими, і сказала таким дивним і хтивим тоном, якого ніхто з нас ніколи від неї не чув:

— Артуре, любове моя, я така рада, що ти прийшов! Поцілуй мене!

Артур швидко нахилився, але тут Ван Хелзінк, вражений, як і я, її тоном, кинувся до нього, схопив обома руками за комір і зі страшною силою відкинув геть.

— Заради вашого життя, — сказав він, — заради порятунку вашої власної і її душі! Не торкайтеся до неї!

Артур спочатку не знав, що йому робити і що сказати, але перш ніж напад злості встиг оволодіти ним, він здогадався, в яких умовах він знаходиться, і мовчки залишився стояти.

Ван Хелзінк і я поглянули на Люсі і побачили, як по її обличчю промайнула тінь скаженої люті; гострі зуби клацнули з досади.

Незабаром після того вона знову розплющила очі і, простягнувши свою бліду, худорляву долоню, взяла Ван Хелзінка за його велику засмаглу руку і, притягнувши до себе, поцілувала її.

— Мій вірний, любий друже, — вимовила вона слабким голосом. — Мій і його вірний друже! Бережіть його і дайте мені надію на спокій!

— Присягаюся вам, — відповів він урочисто, піднявши руку, неначе присягався на суді. Потім повернувся до Артура і сказав:

— Ходіть сюди, дитя моє, візьміть її за обидві руки і поцілуйте в лоб, але тільки раз.

І зустрілися їхні очі, а не губи: так вони і розлучилися.

Очі Люсі заплющилися; Ван Хелзінк, який стояв поряд, узяв Артура під руку і відвів убік.

Потім дихання Люсі стало знову тривожним і раптом зовсім припинилося.

— Усе скінчено, — сказав Ван Хелзінк, — вона померла. Я відвів Артура до вітальні, де він так ридав, що я не мав сили на нього дивитися. Я повернувся до кімнати покійної і застав Ван Хелзінка, який дивився на Люсі надзвичайно суворим поглядом; із нею відбулася якась зміна: смерть повернула їй частину колишньої краси, риси обличчя лагіднішали; навіть губи не були більше такими блідими. Неначе вся кров, якої більше не потребувало її серце, прилинула до обличчя і прагнула в міру можливості пом'якшити непривабливу роботу смерті. Я стояв біля Ван Хелзінка і сказав йому:

— Ну ось, нарешті бідолаха знайшла спокій! Усе скінчено!

Він обернувся до мене і сказав урочисто:

— Ні, на жаль! Ще далеко не все! Це тільки початок!

Коли я запитав, що він хоче цим сказати, він лише похитав головою і відповів:

— Поки що ми нічого не можемо вдіяти. Почекаємо і подивимося.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Похорон призначили наступного дня, так щоб Люсі поховали разом із матір'ю.

Я помітив, що Ван Хелзінк уесь час тримався поблизу. Можливо, причиною того було пануюче в будинку безладдя. Жодних родичів не залишилося, тому ми з Ван Хелзінком вирішили самі переглянути всі папери, тим більше що Артурові довелося виїхати наступного дня на похорон батька. Ван Хелзінку захотілося неодмінно самому переглянути папери Люсі. Я боявся, що він, як іноземець, не зуміє розібратися в тому, що законно і що незаконно, і запитав його, чому він наполягає на цьому. Він відповів:

— Ти забуваєш, що я такий же юрист, як і лікар. Але в цьому випадку не можна зважати тільки на те, чого вимагає закон. Тут, можливо, знайдуться й інші папери, в які ніхто не повинен бути посвячений.

При цьому він вийняв зі свого гаманця записки, які були на грудях Люсі і які вона розірвала уві сні.

— Якщо ти знайдеш у паперах що-небудь про стряпчого місіс Вестенр, — продовжував він, — то запечатай усі папери і сьогодні ж напиши йому. Я ж залишуся цілу ніч вартувати тут, у кімнаті Люсі, бо хочу подивитися, що буде. Недобре, якщо хтось чужий дізнається її думки.

Я продовжував свою роботу і незабаром знайшов ім'я та адресу стряпчого місіс Вестенр і написав йому. Всі папери виявилися в порядку, там навіть точно було вказано, де ховати покійних. Тільки-но я запечатав лист, як, на мій великий подив, увійшов Ван Хелзінк, кажучи:

— Чи не можу я тобі допомогти, Джоне? Я вільний і цілком до твоїх послуг.

— Ну як, знайшов, що шукав? — запитав я.

Він відповів:

— Я не шукав нічого конкретного. Я знайшов те, що сподівався — декілька листів, нотаток і знову початий щоденник. Ось вони, але ми про них нікому не скажемо. Завтра я побачу нашого бідолашного друга, і з його згоди скористаємося деякими із знайдених мною даних.

Перш ніж піти спати, ми ще раз зайшли подивитися на Люсі. Агент, далебі, все добре влаштував, він перетворив кімнату на маленьку оранжерею. Все потопало в розкішних білих кольорах, і смерть уже не справляла відштовхуючого враження. Обличчя покійної було накрито краєм покривала. Професор підійшов і підняв його; ми здивувалися з тієї краси, яка постала перед нашими очима. Хоча воскові свічки недостатньо освітлювали кімнату, все ж було досить світло, аби роздивитися, що вся колишня чарівність повернулася до Люсі і смерть, замість того, щоб поруйнувати, відновила всю красу життя настільки, аж мені почало здаватися, ніби Люсі не померла, а тільки заснула.

У професора був дуже суворий вигляд. Він не любив її так, як я; цілком природно, що плакати йому було нічого. Він сказав:

— Залишся тут до мого повернення, — і вийшов. Незабаром він повернувся з квітами білого часнику; вийняв їх із ящика, що стояв досі нерозкритим, і розсипав серед інших квітів по всій кімнаті і біля ліжка. Потім зняв із шиї маленький золотий хрестик, поклав його на губи Люсі, прикрив її знову покривалом — і ми пішли.

Я саме роздягався у своїй кімнаті, коли Ван Хелзінк, постукавши, увійшов і сказав:

— Прошу тебе завтра ще до вечора принести мені кілька ножів для розтину.

— Хіба треба буде проводити розтин? — запитав я.

— І так, і ні. Я хочу зробити операцію, але не таку, як ти думаєш. Я зараз розповім тобі, в чому річ, але дивися — іншим ані слова! Я хочу відрізати їй