Брем Стокер - Граф Дракула

голову і вийняти серце. Ой-ой-ой! Ти лікар — і такий приголомшений! Я бачив, як ти без вагань зважувався на операції, від яких відмовлялися інші хірурги. Так, звичайно, милий друже, я мусив пам'ятати, що ти її любив; я й не забув цього: я вирішив сам робити операцію, тобі ж доведеться лише допомагати мені. Мені хотілося б зробити це сьогодні, але заради Артура доведеться почекати; він звільниться лише завтра після похорону батька, і йому, напевно, захочеться ще раз на неї подивитися! Потім після того, як її покладуть у домовину, ми прийдемо сюди, коли всі спатимуть, відгвинтимо кришку домовини і зробимо операцію, а потім покладемо все на місце, щоб ніхто, окрім нас, нічого не знав.

— Але для чого це взагалі робити? — запитав я. — Дівчина померла. Для чого марно терзати її бідне тіло? І якщо ми цим не повернемо їй життя, якщо це не дасть жодної користі ні їй, ні нам, ні науці, ні людству, то для чого ж робити це? І без того все жахливо!

У відповідь на мої слова він поклав мені на плечі руки і лагідно сказав:

— Шкода, Джоне, твоє серце, що обливається кров'ю, і я ще більше люблю тебе за це. Якби я міг, то взяв би на себе весь тягар твоєї душі. Але є речі, яких ти не знаєш, та врешті знатимеш, поза сумнівом; радій, що поки знаю їх тільки я, оскільки вони не дуже приємні. Джоне, дитя моє, ти мені друг уже багато років; подумай, пригадай і скажи, чи робив я що-небудь без підстав? Можливо, я помиляюся, адже я тільки людина, але я вірю в те, що роблю. Чи не тому ти прислав по мене, коли сталися це велике горе? Адже тому, чи не так? Хіба тебе не здивувало, не обурило те, що я не дозволив Артурові поцілувати свою кохану, відштовхнувши його, незважаючи на те, що вона вмирала? Звичайно, так! А тим часом ти ж бачив, як вона мені потім дякувала своїм ласкавим поглядом, своїм слабким голосом, поцілувала мою стару, грубу руку і як мене благословляла? Так? Хіба ти не чув, як я присягнувся їй виконати її прохання, тому вона спокійно заплющила свої очі? Так? Отже, у мене достатньо причин для всього, що я роблю. Ти протягом багатьох років вірив мені; вірив тоді, коли кілька тижнів тому сталися дивні речі, яких ти ніяк не міг зрозуміти. Довірся мені ще ненадовго, Джоне. Якщо ти не довіряєш, то доведеться сказати тобі те, що я думаю, а це може погано кінчитися. А якщо доведеться працювати без довіри один до одного, то я відчуватиму себе самотнім; тим часом допомога і підтримка можуть мені знадобитися!

Я взяв його за руку і пообіцяв допомогти…

Я, мабуть, довго і міцно спав, тому що було вже пізно, коли Ван Хелзінк розбудив мене своїм приходом. Він підійшов до мого ліжка і сказав:

— Можеш не турбуватися про ножі — ми не робитимемо цього.

— Чому?

— Тому що, — відповів він, — надто пізно або дуже рано. Поглянь! — показав він мені свій золотий хрестик, — це було вкрадено вночі!

— Як вкрадено, — запитав я здивовано, — раз він у тебе?

— А так! Я відібрав хрестик у негідної служниці, що обкрадала і мертвих, і живих. Вона, звичайно, буде покарана, але не мною, бо вона не відала, що творила, і, нічого не знаючи, вчинила лише крадіжку. Тепер нам доведеться почекати.

І він пішов, загадавши мені нову загадку і знову переплутавши всі мої думки.

День минув сумно; увечері прийшов стряпчий, м-р Маркан. Це був талановитий і самовпевнений пан; він узяв на себе всі наші дріб'язкові турботи.

Під час сніданку він розповів нам, що місіс Вестенр уже з певного часу чекала на смерть через хворобу серця і що тому вона впорядкувала всі свої справи; далі він повідомив, що все майно, за винятком майна батька Люсі, яке тепер через відсутність прямих спадкоємців перейде до побічної родинної лінії, як рухоме, так і нерухоме, заповідане Артурові Холмвуду.

Артура чекали до 5-ої години, тому ми вільно могли встигнути сходити до покійницької. Цього разу кімната цілком виправдовувала своє призначення, оскільки там тепер лежали і мати, і дочка.

Бідолашний Артур! Він був неймовірно сумний, навіть його дивна мужність, здавалося, зникла після таких важких переживань. Він, я знаю, був щиро відданий своєму батькові, і втратити батька, та ще в такий час, було для нього важким ударом. Зі мною він тримався, як завжди, дуже сердечно, а з Ван Хелзінком вишукано люб'язно; мені було важко бачити, як він страждає. Професор також помітив це і кивнув мені, щоб я повів його нагору. Я так і зробив і залишив Артура біля дверей кімнати, оскільки відчував, що йому хотілося побути з нею наодинці, але він узяв мене під руку, повів до кімнати і хрипло промовив:

— Ти також любив її, старий друже, вона мені все розповіла, і в неї не було кращого друга, ніж ти. Я не знаю, як мені дякувати тобі за все те, що ти зробив для неї, навіть не можу й думати…

Тут сили його зрадили, він обійняв мене, схилив голову на плече і заплакав:

— О Джоне! Джоне! Що мені робити? Мені здається, що весь сенс життя раптом зник і немає заради чого більше жити!

Я втішав його, скільки міг. У таких випадках чоловікам мало потрібні слова. Потиск руки, обійми, спільні тихі сльози — ось висловлення почуттів, дорогих чоловікові. Я мовчки стояв і чекав, доки він оговтається і придушить свої ридання, потім лагідно сказав йому:

— Ходімо, поглянемо на неї.

Ми разом підійшли до ліжка, і я підняв покривало з її обличчя. Господи! Яка вона була гарна! Щогодини, здавалося, її краса розцвітала. Це якось лякало і вражало мене. Що ж до Артура, то він тремтів, як у лихоманці, і сумніви вкралися в його душу. Нарешті, після довгого мовчання, він вимовив пошепки:

— Джоне, вона справді померла?

Я із сумом сказав йому, що це дійсно так, і продовжував переконувати його, оскільки було необхідно розсіяти цей жахливий сумнів. Потім я сказав, що треба попрощатися з нею, оскільки час починати приготування до похорону. Він знову повернувся до неї, взяв мертву руку і поцілував, потім нахилився і поцілував її в лоба. Виходячи, він подивився на Люсі таким же довгим, проникливим поглядом, як він це зробив, коли увійшов.

Я залишив його у вітальні і сказав Ван