Джордж Мартін - Чвара королів

— Чи не піти й нам за ними? — спитала Ар’я в Гендрі, бо Йорена з двома іншими не було вже довгенько.

— Йорен звелів чекати.

Голос Гендрі чомусь лунав глухо і незвично. Коли Ар’я обернулася, то побачила в нього на голові шолом блискучої криці з великими закрученими рогами.

Коли Йорен нарешті повернувся, то приніс на руках маленьку дівчинку, а Мурх та Різан — жінку на ношах, зроблених зі старої подертої ковдри. Дівчинці було років зо два, і вона не припиняла тихо скиглити, наче їй чимось заткнули горлянку. Або вона не вміла говорити, або ж забула, як це робиться. Права рука жінки закінчувалася кривавим пеньком коло ліктя, а на очі вона, здавалося, нічого не бачила, навіть коли дивилася впритул. Вимовляла вона тільки одне слово: «Благаю».

— Благаю! Благаю! — плакала і вигукувала жінка знову і знову.

Роржеві це видалося кумедним, і він реготав крізь дірку на обличчі, де колись був ніс. Гризло теж почав був реготати, але Мурх нагримав на них і звелів стулити пельки.

Йорен наказав знайти жінці місце на возі.

— І то швидше, — підганяв він. — Як стемніє, набіжать вовки, а чи хто гірший.

— Мені лячно, — забурмотів Мантулик, побачивши, як однорука жінка вовтузиться всередині хури.

— Мені теж, — зізналася Ар’я.

Він стиснув їй плече.

— Не бив я нікого ніколи до смерті, Аріку. Я лишень мамчині мантулики продавав.

Ар’я від’їхала поперед возів так далеко, як насмілилася, щоб не чути скигління дівчинки та шепоту жінки, отого «Благаю». Вона згадала одну оповідку Старої Мамки про чоловіка, що сидів у полоні в темному замку злих велетнів. Чоловік той був відважний і розумний, він обдурив велетнів і утік… але щойно вибрався із замку, як його схопили Інші та випили з нього всю гарячу червону кров. Тепер вона розуміла, як той чоловік мав почуватися.

Однорука жінка померла надвечір. Гендрі та Різан викопали їй могилу на схилі пагорба під плакучою вербою. Коли дмухнув вітер, Ар’ї почувся у шурхоті довгих вислих гілок шепіт: «Благаю. Благаю. Благаю». Волосинки ззаду на шиї стали дибки, і вона мало не бігцем кинулася від могили.

— Сьогодні посидьмо без вогню, — звелів Йорен.

Вечеря складалася зі жмені дикої редьки, знайденої Косом, мисчини сухих бобів, води з ближнього струмка. Вода мала якийсь чудернацький присмак, і Ломик сказав, що то від трупів, які гниють десь вище за течією. Мантулик хотів був йому загилити, але старий Рейзен припинив бійку.

Ар’я випила забагато води, аби лише чимось наповнити шлунок. Не думала, що зможе заснути, але зрештою заснула. Коли ж прокинулася, то побачила глупу ніч навколо і відчула, що міхур зараз лусне. Навколо купами лежали поснулі хлопці, загорнувшись хто у ковдру, а хто у свиту. Ар’я знайшла Голку, стала на рівні, прислухалася. Почула тихі кроки вартового, неспокійне совання хлопців уві сні, торохтливе хропіння Роржа, моторошне сичання, що його видавав уві сні Гризло. З іншого воза долинало неквапне шурхання бруска по криці — там сидів Йорен, жував кислолист і нагострював ножа.

На чатах стояв Мантулик.

— Куди це ти? — спитав він, коли побачив, як Ар’я прямує до дерев.

Ар’я майнула рукою на ліс.

— Дзуськи, — заперечив Мантулик. Він став значно зухваліший, відколи отримав зброю на пояс — хай то був лише короткий тесак, і малий тримав його так, наче різницького ножа. — Старий наказав нікому далеко не відходити.

— Мені треба воду відлити, — пояснила Ар’я.

— Ось тобі дерево, — вказав він. — Хтозна, Аріку, що там у хащах. Я чув вовчі голоси.

Йоренові б не сподобалося, якби вона стала сваритися зі своїм. Тому Ар’я прикинулася наляканою.

— Тут є вовки?! Ти їх справді чув?

— Ще й як чув, — запевнив хлопець.

— Тоді нехай, перетерплю.

Вона повернулася під свою ковдру і прикинулася, що спить, поки не почула, як Мантулик іде геть. А тоді перекотилася набік і гайнула до лісу з іншого краю табору — тихо, як тінь. Тут теж на чатах стояли хлопці, але їх Ар’я уникла без жодного клопоту. Відійшовши задля певності вдвічі далі, ніж зазвичай, і переконавшись, що навкруги нікого нема, вона скинула штани й сіла навпочіпки, щоб зробити справу.

Ар’я відливала з насолодою, спустивши одяг до кісточок, коли раптом почула шурхіт серед дерев. «Мантулик» — майнула в неї шалена думка, — «вистежив таки!». Але побачила у темряві блискучі очі, що відбивали місячне сяйво. Живіт їй скрутився у клубок, рука сягнула по Голку, голова і думати забула, чи не обісцить вона сама себе, а тільки рахувала очі: два, чотири, вісім, тузінь, ціла зграя…

Один звір вибрався з-під дерев, сторожко скрадаючись, вирячився на неї та вишкірив зуби. В голові Ар’ї колотилася одна думка: яку дурницю вона вчинила і як зловтішатиметься Мантулик, коли назавтра знайдуть її поїдене тіло. Але вовк обернувся і хутко зник у темряві, а разом з ним і решта очей. Тремтячи, вона привела себе до ладу, зав’язала поворозки і пішла до табору — просто на човгання Йоренового бруска. Ар’я видерлася до хури поруч із ним, не припиняючи тремтіти.

— Вовки, — зашепотіла вона хрипко. — У лісі.

— Еге ж. Де їм ще бути.

На неї він навіть не глянув.

— Вони мене налякали.

— Хіба? — Він сплюнув. — Я чогось гадав, ваша порода полюбляє вовків.

— Німерія була лютововчицею. — Ар’я охопила себе руками. — Вони зовсім інші. Та й нема її більше. Ми з Джорі кидали каміння, поки вона не втекла, бо королева б її убила.

Від згадки на Ар’ю напала журба.

— От якби Німерія була зі мною в місті, тоді… клянуся, вона не дозволила б відтяти батькові голову.

— Хлопчаки-сироти не мають батьків, — відказав Йорен, — чи ти, часом, не забув?

Від кислолисту плювки його стали червоними, наче з рота цебеніла кров.

— Тут ми маємо боятися тільки вовків у людській шкурі. На кшталт тих, що запопали оте село.

— Якби ж потрапити додому, — вимовила вона, жалюгідно похнюпившись. Ар’я намагалася бути хороброю, лютою, мов росомаха, і все таке, але дедалі частіше відчувала себе маленькою безпорадною дівчинкою.

Чорний братчик відшкурив новий кислолист з паки на возі й запхав його до рота.

— Мабуть, краще було б лишити тебе, хлопче, там, де