Джордж Мартін - Чвара королів

— Байдуже. Я хочу додому.

— Я, бач, хлопаків на Стіну воджу мало не тридцять років. — На Йоренових вустах блищала кривавими пухирями слина від кислолисту. — А втратив загалом трьох. Один старий помер від трясці. Молодого міщанчика змія вкусила, коли до вітру ходив. І ще один дурник спробував був зарізати мене вві сні, та вислужив за працю саму лише червону посмішку.

Він махнув ножем поперек горлянки, показуючи, про що мова.

— Трьох за тридцять років.

Йорен сплюнув старий кислолист.

— Кораблем воно, може, й ловкіше. На морі, звісно, дорогою собі нікого не підбереш… мабуть, хтось розумний поїхав би кораблем… та я тридцять років уже ходжу королівським гостинцем.

Він вклав ножа до піхов.

— Іди спи, хлопче. Чуєш мене? Спи.

Вона чесно спробувала заснути. Та лежачи під тонкою ковдрою, чула виття вовків… і ще якийсь звук — тонкий, тихий, наче шепіт на вітрі. Надто схожий на вереск і плач.

Давос I

Вранішнє повітря темніло від диму палаючих богів.

Вогонь уже охопив усіх: Діву і Мати, Воїна і Коваля, Старицю з перловими очима і Батька з визолоченою бородою, навіть Морока, якого вирізьбили більше схожим на звіра, ніж на людину. Старе сухе дерево і незліченні шари фарби та покосту палали лютим ненажерливим блиском. Крізь прохолодне повітря здіймалися тремтливі хвилі жару; химери та кам’яні дракони на замкових мурах виднілися з-за вогнища розмазаними, наче Давос бачив їх крізь запону сліз. А ще йому здавалося, що звірі тремтять і ворушаться…

— Лиха справа, — мовив Алард.

Добре, хоч мав розум не підвищувати голос. Дал пробурмотів щось на знак згоди.

— Ану тихо мені! — звелів Давос. — Не забувайтеся, де ви.

Його сини були гарні хлопці, але замолоді. Особливо Алард — надто вже зухвалий та похапливий. «Якби я лишився перемитником, він би зараз сидів на Стіні. Станіс урятував його від злої долі; ось іще один мій борг перед ним…»

Подивитися, як спалюють Седмицю, до замкової брами з’явилося кількасот людей. Смерділо в повітрі жахливо. Навіть суворі вояки важко сприймали образу богам, яким вклонялися все життя.

Червона жінка обійшла навколо вогню тричі, виспівуючи молитви спершу мовою Асшаю, вдруге — високовалірійською, втретє — посполитою мовою Вестеросу. Давос розумів тільки останню.

— Ра-Гльоре, прийди до нас у пітьму! — закликала вона. — Господи Світла, тобі ми підносимо цих хибних богів, цілу седмицю їх, поєднану в одному — в тому одному, який є твоїм ворогом! Візьми їх і пролий на нас своє світло, бо ніч темна і повна жахіть!

Королева Селиса луною проспівала останні слова. Поруч із нею байдуже дивився на все, що відбувалося, Станіс Баратеон. Важка щелепа мовби скам’яніла під чорно-синьою тінню коротко підрізаної бороди. Вдягнений він був багатше, ніж зазвичай — так, наче зібрався до септу.

Септ Дракон-Каменя стояв там, де став на коліна задля молитви Аегон Завойовник — тієї ночі, коли вирушав на своє завоювання. Та навіть це не врятувало храм від королевиних людей. Вони поперевертали вівтарі, зронили божі подоби додолу, розбили кольорове скло келепами на друзки. Септон Барр міг хіба що шпетити їх на всю губу, але пан Губард Кручак на чолі трьох синів увірвався до септу і став на захист своїх богів. Кручаки вбили чотирьох королевиних людей, перш ніж їх схопили численніші сили. Після того Гунцер Сонцезір, найчемніший у звичаях і найпобожніший зі значкових панів, повідомив Станіса, що не може більше стояти за його справу. Тепер він сидів у одній задушливій цюпі з септоном і двома вцілілими синами пана Губарда. Решта панства хутко засвоїла науку.

Не те щоб Давос-перемитник надто вже шанував богів. Хіба що за звичкою робив підношення Воїнові перед боєм, Ковалеві — перед сходом нового корабля на воду, Матері — коли дружина важніла дитям. І все ж він почувався зле біля вогнища, в якому палили його одвічних богів. І то не від самого лише диму.

Маестер Кресен зупинив би це свавілля. Старий кинув виклик Господові Світла і загинув за невіру — такі ходили чутки. Натомість Давос знав, як усе було насправді. Він бачив, як маестер укинув щось до келиха з вином. Отруту. Що б іще то могло бути? Він випив чашу смерті, щоб звільнити Станіса від Мелісандри, але її бог якимось таємним чином уберіг їй життя. За одне те Давос радо б убив червону жінку. Але що він міг зробити там, де навіть маестер Цитаделі зазнав поразки? Він же всього лише перемитник, що злетів надто високо — Давос із Блошиного Подолу, Цибульний Лицар.

Палаючі боги кидали навколо яскраве світло і здавалися вдягненими у шати миготливого полум’я — жовтого, червоного, жовтогарячого. Одного разу септон Барр сказав Давосу, що ті подоби вирізьблено зі щогл кораблів, які доправили сюди з Валірії перших Таргарієнів. Упродовж століть їх фарбували та перефарбовували, визолочували, висрібнювали, прикрашали коштовним камінням.

— Ось їхня краса і потішить Ра-Гльора, — мовила Мелісандра, коли закликала Станіса скинути богів з вівтарів і витягти за браму замку.

Діва лежала поперек Воїна, розкинувши руки, наче намагалася обійняти. Мати, здавалося, аж здригнулася, коли полум’я лизнуло їй обличчя. В серці у неї стирчав меч-півторак, і його шкіряне руків’я палахкотіло живим вогнем. Батько лежав знизу, бо впав першим. Давос бачив, як рука Мороку зсудомилася, скрутилася, як пальці його зчорнілися та один за одним відпали геть, лишивши по собі жевріюче вугілля. Неподалік князя Кельтигара спіткав напад кашлю; він прикрив зморшкувате обличчя лляною хусткою, гаптованою червоними крабами. Мирійці грілися собі коло вогню та перекидалися жартами, але юний князь Бар-Емон аж зійшов на сірі плями, а князь Веларіон спостерігав радше за королем, ніж за багаттям.

Давос дорого б дав за те, аби взнати, що він там собі думає, але не міг сподіватися на дружню довіру вельможі з роду Веларіонів. Господар Припливів походив від крові старої Валірії, його дім тричі видавав своїх дочок за принців Таргарієнів, а Давос Лукомор смердів рибою та цибулею. З іншими панами він почувався не краще. Нікому з них він довіряти не міг, та й вони не кликали його на свої таємні наради. Сини Давоса бачили від панства те саме презирство. «Але мої онуки виїжджатимуть на турнірах проти їхніх, і одного дня їхня кров змішається з нашою. З часом чорний корабель віятиме за вітром не нижче, ніж морський коник