Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

вважають усі свої діла і вчинки доцільними, тоді вчителі стають зайвими. Вони заважають, і їм стинають голови.

— А якщо держава позбувається свого власного мозку, як може вона жити?

— В порожній голові завжди є досить місця для глупої жорстокості, і за її допомогою вона живе і управляє.

— Поки не розіб’ється об руїни власного дому.

— До цього ще далеко…

— Якщо міряти час нашим життям, — то далеко. На клепсидрі[138] історії — це мить.

Аззем–паша приклав руку до грудей, прощаючись з Омаром, і вийшов із селямлика.

Небо тремтіло осінньою синявою над притихлим Біюк–сараєм. Три мури, один від одного вищий, що огороджували султанські палаци, здавалося, підпирали довкола горизонт, і відзначив для себе візир, що донині його світ був не більший за цю криницю, з якої видно невелике кружальце неба. Меддах Омар ніби вивів його на височенний мінарет, і Аззем–паша побачив, що дуже мало світу вміщується в султанському вицяцькованому дворі, в Стамбулі, і що ціла імперія — ще не весь світ. Він безмежно великий, неосяжний і могутній, він диктує свої не звідані ніким закони народам і державам. Тож ніякий наймогутніший тиран не в силі загнуздати їх і використати для своїх вигід. Хіба не хотів Нерон увіковічнити на землі Рим, хіба Чингіз і Бату–хан не потрясали усім материком від найдальшого Сходу до глибокого Заходу, чи не загинула могутня держава Тімура? Усе минуло.

«Що ж повинен я, тінь вищої сили, чинити ще на землі? Я бажав могутності своїй державі, тому так потрібен був мені Амурат — останній шанс османської династії. Але і він минувся так, як минає все. Я побачив, що мою державу вразив заразний мікроб — яничарство, і думав над тим, як, чиїми руками вбити його. Омар переконав мене, що імперія хворіє невиліковною хворобою — проказою. Він бачить вихід, я ж не бачу, і тому шлях мій закінчився. Йти далі нікуди».

У білій киреї, у гостроверхій смушевій шапці, величний і неприступний Аззем–паша підійшов до дверей султанського селямлика, і розступилися перед ним капиджії.

— Яку справу маєш до мене, султане? — мовив різко Аззем–паша і глянув на Hyp Алі, що стояв у позі рисі, готової до стрибка. — Чи не міг би я залишитися з тобою наодинці, як це личить великому візирові на аудієнції у султана?

Очі Ібрагіма налились червінню, він скочив до Аззема–паші, вчепився йому в бороду і завищав:

— Де Замбул? Де Замбул?

Аззем–паша рвучким рухом відвів кістляві руки султана.

— Замбул? Не можу знати, де він. Я відаю армією і стосунками з державами, а не гаремом.

— Де Замбул? — махав кулаками Ібрагім і в істериці тупав ногами. — Він утік цієї ночі на воєнній галері, а ти нічого не знаєш? Знайди зараз Замбула або віддай свою голову! — репетував султан, і піна котилася з його рота.

Візир злорадно посміхнувся.

— Кожний цар, — сказав він, — що сп’янів від сваволі, твердіє тоді, коли влада з його рук вислизає. Замбул був твоїм першим радником, я над ним не владний.

— Дозволь, султане, мені сказати слово, — повернувся до Ібрагіма Hyp Алі. — Замбул купив галеру в капудана–баші. Я арештував адмірала, і ти матимеш змогу покарати його якою хочеш карою. Але ж не може бути, щоб такі справи творилися без відома командуючого військами.

Ібрагім остовпів від такого повідомлення яничара–аґи. Він був би знову заверещав, та від страху пропав голос і замість крику прошелестів шепіт:

— Зрада… Зрада! Туґру, туґру віддавай! — простягнув руку до великого візира.

Здригнувся Аззем–паша. Він щоразу, приходячи на аудієнцію до султана, чекав цього наказу, який означає — смерть. І все–таки приймати вирок від безумця здалося тепер страшним блюзнірством.

Він вийняв із кишені печатку і, повільно ступаючи, ніс її султанові.

— Тебе, Ібрагіме, як це годиться, називають сонцем. Так, ти заходяче сонце османської династії, яке кидає на землю довгі тіні, що сповіщають ніч… Я з радістю умру і перед смертю оплакую тих, хто мусить жити під таким володарем, як ти. Вони ж бо будуть свідками божевільних вчинків юродивого султана і упадку імперії.

Ібрагім злякано відступав у глиб кімнати: на нього насувалася могутня постать велетня, що зараз його розтопче. Султан забув цієї миті, що при вході стоять озброєні капиджії, а поруч всесильний яничар–аґа, який тримає у руках яничарське військо і його на султанському троні.

Туґра наближалася до очей, ставала великою, як мідь таці, як жорнове колесо, і заступила врешті цілий світ: ще мить — і вона накриє його, розчавить, і від Ібрагіма зостанеться тільки великий знак на мармуровій долівці — пам’ять для прийдешніх султанів.

— Беріть його! — скомандував Hyp Алі.

До селямлика вбігли капиджії. Вони накинули на голову великого візира чорне полотнище і виволокли його за двері…

Цієї хвилини несподівано для Ібрагіма і Hyp Алі до султанського селямлика увійшла валіде Кьозем. Її висока постать неначе виринула з провалля, в якому безслідно щез великий візир, валіде різким рухом відкинула чорну шаль з обличчя, і воно, непроникливе, суворе, вмить сповнилося материнської доброти.

Hyp Алі насторожився. Чому Кьозем тут? Сьогодні вранці, коли він, яничар–аґа, і анатолійський бейлербей Муса–паша вирішували долю великого візира в її світлиці, валіде не сказала, що зайде на султанську половину. Що надумала ця камінна жінка з очима кобри?

Валіде підійшла до Ібрагіма, який ще не отямився від смертельного переляку, і поклала йому руку на плече.

— Твої, о сину, помисли в діло втілені, воістину дивують підданих і близьких по крові. Ти мужньо розправляєшся з ворогами і щедрою рукою пригортаєш до себе тобі відданих. — Її губи стягнулися у вузьку смужку, вона глянула на поставного і владного яничара–аґу, готового прийняти з рук Ібрагіма державну печатку, яка поки що валялась на долівці, і мовила: — Анатолійський бейлербей Муса–паша тут. Він падає до твоїх ніг і славить Аллаха за високе довір’я султана, що велить йому взяти туґру.

Обличчя Hyp Алі осунулося, посіріло. Бейлербей Муса, а не він? Але ж уранці… Він повернувся до султана і заволав:

— Великий падишаху, вона…

Та не докінчив. До селямлика увійшов Муса–паша, а за ним озброєний почет. В Ібрагіма засіпалася нижня щелепа, він сам нагнувся за туґрою і тремтячою рукою подав її анатолійському бейлербеєві. І тут перевтомлені нерви здали, він затрусився від приступу божевільної люті, заверещав і, вихопивши з піхви кинджала, замахнувся ним