Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

який ти є. Ти мусиш бути другом мого друга і ворогом мого ворога… Чи правда це, скажи, що Мухаммед готував зраду?

Іслам–Ґірей глянув на великого візира. Аззем–паша знає, хто посилав бунтарські листи до Криму. Він зараз може про це нагадати. Але відступати нема куди.

— Не смію заперечити того, що є правдою, — відповів. — Правда — вища за мою любов до брата.

Іронічний блиск спалахнув у очах Аззема–паші і погас.

— Введіть Мухаммеда, — сказав Ібрагім.

Іслам рвучко повернув голову до дверей. Не сподівався побачити тут брата. Виходить — ще не перемога. Мовчазний Аззем–паша влаштує зараз допит Ґіреям.

— Бачиш, Мухаммеде, — так само силувано повільним і наставницьким тоном вів далі Ібрагім. — Ти не хотів бути моїм другом, то поїдеш сьогодні на Родос, і дякуй, що дарую тобі життя. Але звідти вже не повернешся. Що маєш сказати?

— Крім поклону ногам твоїм, султане, нічого нині зробити не можу. А братові своєму з твого високого дозволу хочу нагадати приказку: «Коли риєш яму, рий на свій зріст».

Великий візир мовчав; Ісламові відлягло від серця, він сказав:

— Не гоже розмовляти підданим у присутності повелителя, але коли намісник Аллаха дозволив нам, ницим, отверзти уста, то скажу тобі, дост–ака[136]: яму на свій зріст вирив ти. Мені ж ти повинен бути вдячний. Адже тільки три Мухаммеди правили в Криму, ти — четвертий. Усі вони померли скоріше за свою смертну годину, і всі поховані в Ескі–юрті на околиці Бахчисарая. Ти ж на Родосі доживеш до глибокої старості і закінчиш свій шлях у мирі й спокої.

— Але мене ти замінив, — відповів Мухаммед. — То звідки така впевненість, що не упокоїшся замість мене в усипальниці моїх тезків?

Ібрагім кивнув рукою, Мухаммеда вивели. Потім зміряв поглядом Іслама, і знову боягузлива блідість виповзла на його худі щоки. Він боявся цієї людини, що стояла перед ним у стриманій покорі і не всміхалася улесливо на його слова. Але відмінити своєї ухвали не мав сили. Великий візир мовчав, Hyp Алі чомусь не прийшов, Замбул же, певно, підслуховує за дверима.

— Скільки тобі років, Ісламе, і як ти сідаєш на коня? — спитав султан по хвилині.

— Мені всього сорок років, султане, а сідати на коня я тільки починаю, — відказав Іслам, і звелися острішкуваті брови у великого візира: Аззем–паша не чекав від нього таких відточено зухвалих слів.

— Ну, йди, — промовив тихо султан і додав як щось непотрібне, другорядне: — А служи мені правдою.

Іслам–Ґірей поклонився, підійшов до Ібрагіма, поцілував полу його кафтана і повернувся до виходу. Слуги одягли його в соболину шубу, покриту парчею, оперезали шаблею, прикрашеною дорогоцінним камінням.

Нового кримського хана супроводжував Аззем–паша у двір. Іслам ждав від нього настанов, але великий візир і тепер не промовив ні слова. Тоді хан сам зупинився і сказав, дивлячись в очі старому:

— Великий візире, я прошу, щоб мені Порта не заважала різними фірманами розпоряджатися долею Криму.

Аззем–паша витримав гострий погляд Іслам–Ґірея і вперше за нинішній день вимовив:

— Тобі підвели коня в добру для тебе пору, іди, я завадити тобі не встигну.

І знову зустрілися віч–на–віч два близнюки — володар і мудрець.

— Ти сказав тоді, Омаре, що кожна чужа земля сповнює наш народ тривогою. Поясни, що ти мав на увазі?

Великому візирові недаром згадалися саме ці слова меддаха. З–перед очей не зникав образ незалежного і гордого Іслам–Ґірея, що явно дурив Ібрагіма і повернувся до свого Криму не для жирування. Війна з Кримом неминуча, але хто тепер вийде переможцем, коли туди пішов царювати лицар і дипломат, а в Туреччині на престолі сидить недоумкуватий султан?

— Це велике горе нашого народу, візире, почалося з фальшивої догми, буцімто не може бути різних народів на лоні ісламу. Скільки крові марно пролилося в ім’я цього догмату, а що вийшло? Татари залишилися татарами, точніше — озлобленими татарами, болгари і греки ісламу не прийняли. Мало того: в боротьбі проти нашої імперії вони зміцніли духовно, і відплата над турками неминуча. А що, власне, винен турок? Чи йому краще жити від того, що османи розповзлися по світу, чи потрібна йому Сербія або Єгипет для того, щоб він мав що їсти? Але відповідати змусять…

— Невже немає ніякого виходу?

— Турки почали своє існування із завоювань, і це найтяжча історична помилка нашого народу. Народ, що не поклав міцних основ своєї власної цивілізації, повинен бути сам із собою. Бо коли він прагне розвиватися коштом інших, тоді стається щось зовсім протилежне його бажанню: підкорені народи міцніють, панівні ж вироджуються, живучи чужим хлібом, розумом, мистецтвом.

— Наче чорний демон, ти пророкуєш усім нам загибель, Омаре. Як же так: пропаде наша могутність, і сліду від неї не залишиться?

— Хто це може знати? — відповів Омар ухильно. — Он глянь на золотий піастр. Золото є змістом монети, сама ж монета є тільки формою для змісту. Хтось колись з’єднав зміст з формою з метою користі. Уяви собі, що мета раптом втрачена — піастр не йде на ринку. Хіба пропаде зміст, якщо він справді золотий? Ні, він буде потрібний для нової форми, для нової мети.

Тихо відчинилися двері до візирового селямлика, на порозі став озброєний капиджій. Сіпнулися вгору навислі брови Аззема–паші.

— Хто дозволив тобі заходити до мого палацу? — запитав грізно.

— Султан султанів Ібрагім велить тобі зараз же з’явитися перед його очі, — відповів капиджій не кланяючись.

Аззем–паша перевів погляд на Омара, меддах знервовано теребив бороду. Обидва знали: годі сподіватися добра, коли візира викликає не капу–аґа, а озброєний охоронець султанських дверей.

— Скажи султанові, що я прийду, — мовив Аззем–паша.

— Мені велено прийти з тобою, великий візире.

— Почекай мене біля входу.

Омар підвівся.

— Прийми ще одну мою пораду, ефенді, бо потрібна нині державі твоя розумна голова: коли йдеш до сліпця, заплющ одне око.

— Ні, — відповів візир, — досить я заплющував свої очі на безумство султана. Далі не велить мені цього робити ні Бог, ні совість. Ти ж бережи себе, Омаре. І більше не приходь сюди, хто б тебе не просив. Ті часи, коли царі жадали мудрого слова, минули. Мудреці і огли–калями[137] стали непотрібними, бо вони примушують думати. А думати — це розрізняти добро і зло. Коли володарі доходять до самодурства і