Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

— Замбула, Замбула дожени! Живого Замбула дайте мені, і ви побачите те, чого ще не бачили стіни Біюк–сарая! Смерть, о, яку смерть побачите!

Валіде своєю постаттю заступила султана від очей присутніх, а він у приступі шалу корчився, скавучав і стискав пальці довкола уявної шиї євнуха…

Розділ тринадцятий

Нащо, мамо, так казала,

Татарчатком називала?..

Українська народна пісня

Тільки одне літо пролітувала Марія в Мангуші, а там знову подалася з Мальвою на Чатирдаґ — голод виморював Крим. Стратон залишався сам, з кожним роком старів, та все думав одне й те ж: як далі житиме без Марії, коли вона заробить грошей на ту грамоту і помандрує з Мальвою до рідних країв. Звик до них, рідні йому стали, і страшно було подумати тепер, що на старість залишиться сам як палець.

А може б, і самому?.. Ой, та чого?.. З України ні вітру, ні хвилі, лежить вона десь там під синім небом і щулиться під нагайками або спить уже мертвим сном, стратована, столочена, кров’ю стечена. Гай, гай… І навіщо їй нести туди рештки своїх надій, решту життя свого на сплюндрування, на погибель?

Але ніщо не може переконати Марію. Наче скупий лихвар, складає алтин до алтина, недосипляє, ночами гроші перераховує.

У Марії турбота ще й про Мальву. Того літа, коли не йшли на Чатирдаґ, щось трапилося з дівчиною, ніби підмінили її. То гаморіла, пурхала, мов метелик, понад Узенчиком — годі було її на місці втримати, а раптом стала мовчазною, не по–дитячому задуманою. Не чує, коли її кличуть, водить блакитними очицями по світу, а видно: не існує для неї нічого, крім якихось своїх думок, невідомих матері.

Підозрювала Марія: тут виною Ахмет. Бачила, захопився парубок дівчинкою, то, може, й вона задивилася, адже буває це в дітей. Не залишала більше Мальви в Юсуфа, жила разом із нею в курені біля корів і верблюдиць та все приглядалася, чи не зустрічаються вони часом вечорами. Ні, не бували разом. Гасав він на своєму коні по верхах, іноді з’їжджав на чаїри, та все здалеку бовванів, а Мальва була холодно–спокійною.

Сказала якось Марія дочці:

— Там Ахмет приїхав. Ти не підеш з ним погратися?

— Ні, мамо. Я вже не маленька, щоб гратися.

Ще більше дивувалася мати: що могло статися з дитиною, звідки взялася жура в неї? Чи то, може, прийшла несвідомою в її душу туга за рідним краєм? Раділа від такої здогадки, сказала дочці потаємно:

— Скоро ми в хана грамоту купимо і підемо назавжди в Україну.

— А хто тепер хан? — спитала Мальва, зовсім байдужа до материних надій.

— Мухаммед–Ґірей… Він, кажуть, любить гроші і радо дає ярлики за бакшиші.

— Ханом мав бути Іслам–Ґірей… — відповіла в задумі Мальва, і дивом пойняло Марію: звідки їй знати такі речі, що це в неї за мова?

— Що ти можеш відати про ханів, Мальво? — з тривогою схилялася до неї мати. — Хто говорив тобі таке?

— Та я… я від татарок чула… — похопилася дівчина і відвернула голову, аби не помітила мати рум’янців, що раптом червінню впали на щоки.

— Нам однаково, дитино, хто хан, — мовила Марія. — Аби лише не відмовив, аби не відмовив… До рідного краю підемо…

Мальву вже не тривожили слова про Україну, про дніпровські степи. І не виглядала їх більше з Еклізі–буруну, і до тисячоголової печери не ходила, і забулася легенда про Орак–батира. Наче в одержимої снувалися її думки вузькою ущелиною Ашлама–дере до Бахчисарая і заповнювали весь світ. А мама знову про свій рідний край, знову про те…

— Чого нам їхати туди, мамо? Хіба тут погано?

Марія сказала б навіщо. Та чи зможе зараз Мальва це зрозуміти? Тут вона виросла і побачила світ свідомими очима, чужі пісні вперше зворушили дитячу душу, чужа віра канула отрутою в мозок дитини… Та вже недовго. Побачить дівчина тирсові степи, сади в молочному цвіту, кучеряві верби, білостінні хати, траву шовкову — і полюбить. Бо хіба є десь краща земля?

«Ти будеш третьою, але першою дружиною Іслам–Ґірея», — товклась заодно думка в дівочій пам’яті, муляла душу і не в’яла, не кришилася серед одноманітних днів і роботи. Гарячі очі ханича, його буйна велична постать щораз зриміше поставали перед нею, щораз чутніше відчувала на своєму плечі міцний потиск його долоні. Де ж подівся лицар, що назвав її своєю? Загинув у битві, помер, убили?.. «Що це мама знову з тією грамотою? Я нікуди, нікуди не хочу їхати!»

Аж третього літа Ахмет перейняв Мальву, коли вона поверталася від корів з бурдюком, повним молока.

— Мальво!

Він скочив із коня і несміливо підійшов до дівчини. Мальва, збентежена — чей не запрошувати гратися «в ашики» прийшов Ахмет, він дорослий, і вона вже не дитина, — соромливо заслонила хустиною півобличчя і дивилася на стрункого вилицюватого юнака, змужнілого і красивого. А поруч з ним богатирською тінню став лицар, якого вона назвала ханом. Поруч із пастухом. Той тримав у руці меча, а цей — карбача, стан богатиря облягав золотом шитий кунтуш, у пастуха звисав із плечей сірий чекмень, з Ісламових очей била владність і сила, з Ахметових — покора і несмілива любов. Мальві стало жаль Ахмета: адже він врятував її ще маленькою від смерті, він подарував їй стільки радості отим незабутнім «укум–букум–джарим–барим». І все ж — не такий він, не такий, не такий…

— Мальво, — прошепотів Ахмет, простягаючи руки. — Ти найкраща троянда серед усіх троянд на світі, ти найкраща квітка на чаїрах Чатирдаґу, ти світло очей моїх… Я люблю тебе. Не закривай переді мною свого обличчя, не відвертайся від мене, я люблю тебе — свідками всі ангели раю, сам Аллах…

Пломеніли пристрастю Ахметові очі, він поривався до дівчини всім тілом і насилу стримував себе.

Мальва боялася такого Ахмета і заперечливо хитала головою.

— Поглянь! — парубок вийняв із кишені чекменю жмут волосся, що його тоді так шалено стяв з Мальвиної голови, креснув кресалом, подув, і загорілося воно. — Я приворожу тебе! Поглянь іще! — Він вийняв із–за пазухи жовту пласку кістку, списану дрібною в’яззю. — Тут виписав на тебе ворожбу найученіший ворожбит із Бахчисарая. Ти будеш моєю, я люблю тебе!

Мальва злякано дивилася на розшалілого парубка і знову заперечливо похитала головою.

Тоді він вихопив із піхви ножа і з розмаху