Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

Тільки-но він поглянув у вікно, що виходить на Садову, обличчя йому скособочилося, і він не прошепотів, але просичав:

— Так я й знав!

В яскравому світлі надпотужних вуличних ліхтарів він побачив на хіднику внизу під собою даму в самій сорочці й панталонах фіялкового кольору. На голові в дами, щоправда, був капелюшок, а в руках парасолька.

Навколо цієї дами, яка перебувала в стані цілковитого оторопіння, яка то присідала, то поривалася бігти десь, вирував натовп, що видавав той самий регіт, від якого фіндиректорові проходив спиною мороз. Біля дами метушився якийсь громадянин, якій здирав із себе літнє пальто, і який з хвилювання ніяк не міг упоратися з рукавом, у якому застрягла рука.

Крики й ревище реготу долинули ще й з іншого місця — а саме з лівого під’їзду, і, повернувши туди голову, Григорій Данилович побачив другу даму, в рожевій білизні. Та плигнула з бруку на хідник, прагнучи укритися в під’їзді, та струмінь публіки перепинав їй шлях, і бідолашна жертва свого легкодумства й пристрасти до убрань, ошукана фірмою поганця Фаґота, мріяла лише про одне — провалитися крізь землю. Міліціянт попрямував до бідолашної, свердлуючи повітря сюрчанням, а за міліціянтом швидкували якість превеселі молоді люди в кепках. Вони саме й видавали отой регіт та утютюкання.

Вусатий худий лихач підлетів до першої роздягненої і з розмаху осадив кощавого шкапуватого коняку. Обличчя вусаня радісно всміхалося.

Римський стукнув себе кулаком по голові, плюнув і відскочив від вікна.

Він посидів якийсь час край столу, наслухаючись до вулиці. Сюрчання в різних точках осягло найвищої сили, а потім стало вщухати. Скандал, на подив Римського, ліквідувавсь якось несподівано скоро.

Настала пора діяти, доводилось пити гіркотну чашу відповідальности. Апарати були полагоджені під час третього відділення, треба було дзвонити, повідомляти про те, що сталося, взивати допомоги, відбрехуватись, звалювати усе на Лиходєєва, вигороджувати самого себе й таке інше. Тьху ти, дияволе!

Двічі засмучений директор клав руку на слухавку й двічі знімав. Аж раптом у мертвій тиші кабінету сам апарат гримнув дзвоном просто в обличчя фіндиректорові, і той стрепенувся й закляк. «Однак мені добряче розхиталися нерви», — подумав він і підніс слухавку. Відразу він відсахнувся від неї і став білішим від паперу. Тихий і водночас вкрадливий і розпусний жіночий голос шепнув до слухавки:

— Не дзвони, Римський, ніде, лихо буде…

Слухавка відразу спорожніла. Почувши мурашиння в спині, фіндиректор відклав слухавку й озирнувся чомусь на вікно за своїми плечима. Крізь рідкі й ще слабо вкриті зеленню віти клена він побачив місяця, що біг у прозорій хмаринці. Чомусь прикипівши до гілок, Римський дивився на них, і що більше він дивився, то дужче й дужче його проймав острах.

Зробивши над собою натугу, фіндиректор відвернувся нарешті від місячного вікна й підвівся. Жодної мови про те, щоб дзвонити, більше й бути не могло, і тепер фіндиректор думав лише про одне — як би йому мерщій піти з театру.

Він прислухався: будівля театру німувала. Римський збагнув, що він давно сам у цілому другому поверсі, і дитячий непереборний страх пройняв його на цю думку. Він без дрожу не міг подумати про те, що йому доведеться зараз йти самому порожніми коридорами й спускатися сходами. Він гарячково схопив зі столу гіпнотизерські червінці, сховав їх до портфеля й кахикнув, щоб хоч трішечки підбадьорити себе. Кашель вийшов хриплуватим, кволим.

І тут йому здалося, що з-під дверей кабінету потягло раптом гнилуватою вільготою. Дрожі пройшли спиною фіндиректора. А тут ще несподівано вдарив годинник і став видзвонювати північ. І навіть дзвін спричинив дрожі фіндиректорові. Та остаточно серце йому впало, коли він почув, що в замку дверей тихесенько повертається англійський ключ. Уп’явшись в портфеля вогкими, холодними руками, фіндиректор відчував, що, як іще трохи потриватиме цей шурхіт у шпарі, він не витримає й пронизливо заволає.

Нарешті двері поступилися чиїмось зусиллям, відхилилися, й до кабінету беззвучно увійшов Варенуха. Римський як стояв, так і сів у крісло, бо ноги йому підточилися. Набравши повітря в груди, він усміхнувся як ніби підлесливою усмішкою й тихо мовив:

— Боже, як ти мене настрахав…

Так, ця несподівана поява могла настрахати всякого, а все-таки водночас вона стала великою втіхою. Виткнувся хоч який кінчик у цій заплутаній справі.

— Ну, кажи ж хутчій! Ну! Ну! — прохарчав Римський, хапаючи цей кінчик. — Що все це означає?!

— Вибачай, будь ласка, — глухим голосом озвався прибулий, прихиляючи двері, — я думав, що ти вже пішов.

І Варенуха, не знімаючи кепки, пройшов до крісла й сів по другий бік столу.

Слід сказати, що у відповіді Варенухи позначилася легенька дивина, яка зразу шпигнула фіндиректора, своєю чутливістю здатного позмагатися із сейсмографом будь-якої з найкращих станцій світу. Як це воно так? Навіщо ж Варенуха йшов до кабінету фіндиректора, якщо думав, що його там немає? Адже він має свій кабінет. Це — перше. А друге: з якого б входу Варенуха не увійшов до будинку, він неминуче мав би перестрітися з одним із нічних вартових, а тим усім було оголошено, що Григорій Данилович на деякий час затримається в своєму кабінеті.

Та довше з приводу цієї дивини фіндиректор не став розмірковувати. Не до того було.

— Чого ж ти не задзвонив? Що означає уся ця веремія з Ялтою?

— Ну, те, що я й казав, — прицмокнувши, як наче його непокоїв хворий зуб, відповів адміністратор, — знайшли його в корчмі в Пушкіні.

— Як в Пушкіні? Це під Москвою? А телеграми з Ялти?!

— Яка там в біса Ялта! Напоїв пушкінського телеграфіста, і стали обидва бешкетувати, в тому й посилати телеграми з позначкою «Ялта».

— Ага… Ага… Ну добре, добре… — не вимовив, а ніби проспівав Римський. Очі йому зажевріли жовтеньким світлом. У голові склалася святкова картина ганебного зняття Стьопи з роботи. Звільнення. Омріяне визволення фіндиректора від цього лиха в особі Лиходєєва! А може, Степан Богданович доб’ється й чогось гіршого від зняття… — Подробиці! — сказав Римський, стукнувши прес-пап’є об стіл[204].

І Варенуха заходився розповідати подробиці. Тільки-но він з’явився туди, куди був відряджений фіндиректором, його відразу прийняли й вислухали щонайуважніше. Ніхто, звісно, й думки не припускав, що Стьопа може бути в Ялті. Усі відразу ж погодилися з припущенням Варенухи, що Лиходєєв, звісно ж, у пушкінській «Ялті».

— Де ж він тепер? — перебив адміністратора занепокоєний фіндиректор.

— Ну, де ж йому бути, — відповів, криво осміхнувшись, адміністратор, — натурально, у витверезнику.

— Ну й ну! Ай, спасибі!

А Варенуха вів далі свою оповість.