Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

І що далі він оповідав, то яскравіше перед фіндиректором розгортався довжелезний ланцюг лиходєївських хамства й безчинств, і всяка наступна ланка в цьому ланцюгові була гіршою за попередню. Чого варт хоч би п’яний танок в обіймах з телеграфістом на галявині перед пушкінським телеграфом під звуки якоїсь гультяйської гармоніки! Гонитва за якимись громадянками, які верещали з жаху! Спроба побитися з буфетником у самій «Ялті». Розкидання зеленої цибулі підлогою цієї ж «Ялти». Розбиття восьми пляшок білого сухого «Ай-Даниля»[205]. Поламання лічильника шоферові таксівки, який не схотів подати Стьопі авто. Погроза заарештувати громадян, що намагалися припинити Стьопині паскудства… Словом кажучи, темний жах!

Стьопа був добре знаним у театральних колах Москви, і всі знали, що людина ця — не гостинчик. Та все ж таки те, що розповідав адміністратор про нього, навіть і для Стьопи було занадто. Так, занадто. Збіса занадто…

Колючі очі Римського через стіл уп’ялися в обличчя адміністратора, і що далі той говорив, то похмурішими ставали ті очі. Що життєвішими та барвистішими ставали ті гидкі подробиці, якими вснащав свою розповідь адміністратор, то менше йняв віри розповідачеві фіндиректор. Коли ж Варенуха повідомив, що Стьопа розперезавсь до того, що намагався чинити опір тим, хто приїхав по нього, щоб повернути його до Москви, фіндиректор вже твердо знав, що все, про що розповідає йому прибулий опівніч адміністратор, усе — брехня! Брехня від першого до останнього слова.

Варенуха не їздив до Пушкіна, і самого Стьопи в Пушкіні теж не було. Не було п’яного телеграфіста, не було побитих шибок у корчмі, Стьопу не в’язали мотузками… — нічого цього не було.

Скоро фіндиректор добрав тями, що адміністратор йому бреше, страх поповз його тілом, починаючи з ніг, і двічі знову ж таки почулося фіндиректорові, що потягло по підлозі гнилою малярійною вільготою. Ні на мить не зводячи очей з адміністратора, що якось дивно корчився в кріслі, увесь час намагаючись не виходити з-під блакитної тіні настільної лямпи, якось дивно затуляючись від світла жарівки, яке ніби заважало йому, газетою, — фіндиректор думав тільки про одне, що ж означає це все? Навіщо так зухвало бреше йому в порожньому й мовчазному будинку занадто припізнілий до нього адміністратор? І свідомість небезпеки, невідомої, але грізної небезпеки, стала морити душу фіндиректора. Удаючи, ніби не помічає адміністраторових викрутнів і його фокусів з газетою, фіндиректор розглядав його обличчя, майже вже не чуючи того, що молов Варенуха. Було дещо, що видавалося ще більш непоясненним, ніж не знати нащо вигадана наклепницька оповідка про пригоди в Пушкіні, і це дещо було переміною у зовнішності та в манерах адміністратора.

Хоч як той натягав качиного дашка кепки на очі, щоб кинути тінь на лице, хоч як крутив газетним аркушем, — фіндиректорові вдалося розгледіти величезний синець з правого боку обличчя, біля самого носа. Ще й надто, повнокровний зазвичай адміністратор був тепер блідий крейдяною нездоровою блідістю, а на шиї йому в задушливу ніч було навіщось намотане стареньке смугасте кашне. Якщо ж до цього докинути гидку манеру присисати та прицмокувати, що з’явилася в адміністратора за час його відсутности, різку зміну голосу, що став глухим та грубим, злодійкуватість та боягузливість в очах, — можна було сміливо сказати, що Іван Савелійович Варенуха зробився невпізнанним.

Щось іще жагуче непокоїло фіндиректора, а що саме, він не міг збагнути, хоч як натужував розпалений мозок, хоч як вдивлявся у Варенуху. Одне він міг твердити, що було щось небачене, неприродне в цьому сполученні адміністратора з добре знайомим кріслом.

— Ну, подужали зрештою, завантажили до машини, — гугонів Варенуха, визираючи з-за аркуша й долонею прикриваючи синця.

Римський раптом простягнув руку й ніби машинально долонею, і водночас граючи пальцями по столі, натиснув ґудзика електричного дзвінка й обмер. У порожній будівлі неодмінно було б чути пронизливий сигнал. Та цього сигналу не приспіло, і ґудзик безживно вгруз у дошку столу. Ґудзик був мертвим, дзвінок зіпсований.

Хитрість фіндиректора не вислизнула від Варенухи, який спитав, сіпнувшись, причому в очах йому промайнув виразний злісний вогонь:

— Ти чого дзвониш?

— Машинально, — глухо відповів фіндиректор, відсмикнув руку і, своєю чергою, нетвердим голосом запитав: — Що це в тебе на обличчі?

— Машину занесло, вдарився об ручку дверцят, — відповів Варенуха, відводячи очі.

«Бреше!» — скрикнув подумки фіндиректор. Аж тут очі йому округліли й стали геть безтямними, і він утупився у спинку крісла.

Позаду крісла, на підлозі, лежали дві перехрещені тіні, одна густіша й чорніша, друга слабка та сіра. Виразно було видно на підлозі тіньову спинку крісла та його шпилясті ніжки, але над спинкою не було тіньової голови Варенухи, як також під ніжками не було ніг адміністратора.

«Він не відкидає тіні!» — у відчаї подумки скрикнув Римський. Його пройняло дрожем.

Варенуха злодійкувато озирнувся, услід за безумним поглядом Римського, за спинку крісла, й збагнув, що його викрито.

Він підвівся з крісла (те саме зробив і фіндиректор) і відступив від столу на крок, стискаючи в руках портфеля.

— Здогадався, клятий! Завжди був тямучий, — злісно осміхнувшись просто у вічі фіндиректорові, проказав Варенуха, несподівано відскочив від крісла до дверей і швидко зсунув донизу ґудзик англійського замка. Фіндиректор у відчаї озирнувся, відступаючи до вікна, що вело до саду, і в цьому вікні, залитому місяцем, побачив обличчя голої дівиці, що припало до шиби, та її голу руку, яка просунулася до кватирки і якою вона силкувалася відімкнути нижню засувку. Верхня була вже відімкнена.

Римському здалося, що світло в настільній лямпі гасне й що письмовий стіл хилиться. Римського обдало крижаною хвилею, та, на щастя для себе, він поборов себе й не впав. Решток його сил стало на те, щоб шепнути, але не крикнути:

— Рятуйте…

Варенуха, чатуючи двері, підскакував біля них, подовгу застрягаючи в повітрі й колишучись у ньому. Скрюченими пальцями він вимахував у бік Римського, сичав і цмокав, підморгував дівиці у вікні.

Та заквапилася, встромила руду голову до кватирки, витягла скільки могла руку, нігтями стала дряпати нижній шпінґалет і трясти раму. Рука її стала видовжуватися, як ґумова, і взялася трупною пазеленню. Нарешті зелені пальці мертвої обхопили голівку шпінґалета, крутнули її, й рама стала прочинятися. Римський слабо скрикнув, притулився до стіни і портфеля виставив уперед, як щита. Він розумів, що прийшла його загибель.

Рама широко розчахнулася, та замість нічної свіжости та пахощів лип до кімнати увірвався запах льоху. Покійниця ступила на підвіконня. Римський виразно бачив плями тління на її персах.

І в цей час радісний несподіваний крик півня долинув із саду, з тієї низької будівлі