Павло Архипович Загребельний - Левине серце

— А коли тобі присвоювали ступінь доктора ерудичних наук, теж лоскотали попідбіччю?

— Мені? Присвоювали? — розреготався Кнурець. — Та я сам собі присвоїв!

— Як же? А я думав…

— Щоб я ото ще писав дисертацію? Та ні за які гроші! Ти знаєш,  які три найстрашніші загрози стоять перед людством?

— Ну, атомна війна, расова дискримінація… класова нерівність…

— Так можна багато налічити, а все зведеться до економічної нерівності. А три загрози? Не знаєш? Пиятика, крадіжки і дисертації!

Варфоломій Кнурець дістав з алюмінієвого патрона товстезну кубинську сигару, надгриз її кінчик золотими протезами, розкочегарив і закурив так, що з нього задиміло з усіх дірок, і здавалося, що дим проривається крізь легені в шлунок і навіть у кишечник.

— Гляди, не злети в повітря, — застеріг його автор.

— В мені сто десять кілограмів! — махнув рукою Кнурець. — Ерудиція, брат, накопичується на кожен кілограм живої ваги, вимірюється теж. Інакше чим ти її виміряєш?

— Все ж таки від сміху ти якось непомітно перейшов до універсальних загроз людству, а про те, що мене найбільше цікавить, так і не сказав, — повернувся до свого автор. — Як мають ставитися мої герої до проблеми сміху і як маю ставитися до неї я сам?

— Сміх — це здоров’я трудящих, — поважно сказав Варфоломій Кнурець. І повторив: — Здоров’я трудящих.

Додатковий розділ

Розділ без номера і в дужках

(Спортивних коментаторів нагороджують медалями так само, як і спортсменів. А яка винагорода очікує чоловіка, який добровільно згодився прокоментувати цю розповідь? Невдячність автора, обурення критиків і подив читачів? «Откуда, мол, и что это за географические новости?» Тому автор відчуває себе зобов'язаним бодай коротенько повідомити, хто такий доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець.

Відомостей про самого автора цієї розповіді наводити тут немає потреби, бо охочі можуть довідатися про них в «Большой Советской Энциклопедии» (т. 9), в Українській Радянській Енциклопедії (т. 5), в «Краткой Литературной Энциклопедии» (т. 2), в довідниках Спілки письменників України (починаючи з 1954 року), в Британській Енциклопедії (забули включити), в зарубіжних біографічних словниках із серії «Хто є хто?» (теж забули занести), в телефонній книзі міста Києва, де автор згадується, починаючи з 1957 року, коли йому минуло, як Ісусу Христу перед розпинанням на хресті, тридцять три роки і, видно, на честь цього керівництво Київської АТС розщедрилося і встановило на квартирі автора телефон. Добитися квартирного телефону тільки на 33-му році життя! А є люди, які народжуються і виростають під телефоном! Де ж правда на землі? Адже коли б автор мав телефон хоча б років на п’ять раніше, то йому міг би подзвонити Варфоломій Кнурець і знайомство з цим унікальним чоловіком відбулося б, відповідно, на цілих п’ять років раніше. Яка втрата!

Найкумедніше ж у всій цій історії, що історичне знайомство відбулося не завдяки телефону, а завдяки хронічній нестачі квитків на швидкий поїзд Київ — Москва. Авторові конче треба було їхати до Москви, а квиток був тільки в вагон СВ, тобто з двомісними купе, що, загалом кажучи, становить неабияку зручність у поїздці, але водночас занадто обтяжливо для письменника з нестабільною економікою, тобто з нерегулярними гонорарами. Але в касі спитали: «Берете?» І автор відповів: «Беру!»

В купе вже сидів чоловік. Мав стільки ж років, як автор, але був у всьому набагато показніший: головатіший, мордатіший, носатіший, товщий плечима, руками, ногами, черевом і, як колись казали, всіма «мишцями». Одяг на чоловікові був новий, модний і дорогий. Кращий, ніж у народного артиста, але трохи гірший, ніж у футболіста київського «Динамо». Портфель з рипливої шкіри, з латунними замками, ніби у чиновника британського казначейства, галстуком автора він, здається, не перекривав, але що галстук перед цією картиною суцільного благополуччя й добробуту!

— Сусід? — соковитим басом поспитав чоловік.

— Сусід, — промимрив автор. — Я, власне, випадково в цей вагон.

— А я — закономірно! Ніхто тут не їздить, бо не вірять, що є такі вагони, а я вірю в прогрес і знання. Сподіваюсь, ви теж?

— Так, так, я теж вірю. Але із загальним прогресом не завжди узгоджується бюджет окремої людини. На жаль.

— Ви про гроші? У справжніх людей грошей ніколи не було і не повинно бути!

Авторові приємно було це чути, бо він грошей удосталь ніколи не мав і в найближчі сто років не сподівався мати. Але автор змалку виховувався в дусі скептицизму, притаманного селянам, і тому з деякою недовірою зиркнув на дорогий сусідів костюм, на його черевики і на його рипливий, весь у бронзовім сяянні штудерних замків портфель.

— Цікавитесь, що в портфелі? — вмить перехопив авторів погляд чоловік. — Закономірно. Але спершу давайте познайомимось. Варфоломій Кнурець. Доктор ерудичних наук.

— Яких, яких? — перепитав автор. — Юридичних?

— Не юридичних і не єрундичних, — зареготав Кнурець, — а ерудичних. Од слова «ерудиція». Чули таке?

— Доводилося. Але хіба є такі науки?

— Раз є доктор наук, то повинні бути також і науки. Згода? Але ви — хто ви?

Автор назвав себе і свою не вельми популярну професію, яка, одначе, Варфоломієві Кнурцю, виявляється, подобалася вже давно.

— Між нами є щось спільне, — роздумливо мовив він, розкриваючи свого портфеляку. — Ми взаємно доповнюємо один одного. Наші інтереси збігаються в безлічі точок. Йду в заклад, що й смаки наші… Скажімо, що ви любите в дорозі? Пропоную на вибір: коньяк, шахи, хропіння. Коньяк і шахи в мене в портфелі, а хропіння — самі бачите. Не ніс — аеродинамічна труба!

Автор поквапливо вибрав шахи.

— Мудро й передбачливо, — похвалив Варфоломій Кнурець. — Бо з коньяком, судячи з вашої комплекції, у вас діло б не пішло, а з хропінням, теж судячи з вашої комплекції, ще гірше. Я б і перепив вас, і перехропів. Як казав Просперо в «Бурі» Шекспіра: «І кінець мій безнадійний!» (Ці слова Кнурець вимовив по-англійськи і далі впродовж усіх подальших років знайомства з автором наводив усілякі цитати мовою оригіналу, бо знав, здається, всі існуючі і навіть неіснуючі мови!)

— То в шахи ви мене теж? — несміливо сказав автор.

— Шахи — гра, а в грі повно випадковостей.

Він дістав з портфеля маленьку шахову дошку, зроблену з невідомих авторові порід дерева, висипав з неї дивного різьблення червоні й білі фігурки, від яких просто несила було відірвати погляд.

— Слонова кістка! — вдоволено поплямкав товстими губами Кнурець. — Сувенір з Індії.

— Ви там були?

— Я скрізь був! Для цього досить напружити уяву…

Грати з таким собі Хоттабичем двадцятого століття в шахи! Автор несміливо переставив пішака е2 на е4, тобто зробив найбанальніший хід, який