Ян Потоцький - Рукопис, знайдений у Сараґосі

поміж скелі, як тут же поруч із нами вдарила блискавка. Мій мул упав, а я покотився з висоти кількох сажнів; якимось чудом зачепився за дерево і, відчуваючи, що я ще живий, почав гукати моїх супутників, але ніхто не відізвався.

Блискавки так швидко слідували одна за одною, що в їхньому світлі я роздивився усі оточуючі предмети й вибрався на безпечне місце. Я ішов уперед, хапаючись за дерева, і в цей спосіб дістався до невеликої печери, яка, однак, не виходила на жодну стежку, тож не могла бути тією, про яку згадував провідник. Злива, вітер, грім і блискавки подвоїли сили. Я весь трусився в промоклій одежі і ще кілька годин залишався в такому жахливому стані. Раптом мені здалося, що я бачу смолоскипи на дні ущелини й чую якісь голоси. Мені здалося, що це мої люди, я почав їх гукати й незабаром почув крики у відповідь.

Невдовзі я побачив молодого чоловіка пристойного вигляду з кількома слугами, одні з яких несли смолоскипи, а інші — клунки з одежею. Молодик уклонився мені з глибокою повагою і сказав:

— Синьйоре Роматі, ми служимо принцесі Монте-Салерно. Провідник, якого ти узяв у Монте-Бруджо, сповістив нам, що ти заблудив у цих горах, тож ми прийшли по тебе за наказом принцеси. Одягни на себе ці одежі й ходи з нами до замку.

— Як це, — відповів я, — ви хочете відвести мене в той покинутий замок, що стоїть на вершині гори?

— Зовсім ні, — відповів молодик, — ти побачиш розкішний палац, від якого нас відділяє всього двісті кроків.

Я гадав, що й справді якась неаполітанська принцеса має свій палац у цих місцях, тож одягнувся й поспішив за моїм молодим провідником. Незабаром я опинився перед портиком з чорного мармуру, але оскільки смолоскипи не освітлювали решти будинку, я не міг як слід судити про нього. Молодик покинув мене біля підніжжя сходів, тож я сам увійшов нагору й на першому повороті побачив жінку надзвичайної краси, яка сказала:

— Синьйоре Роматі, принцеса Монте-Салерно веліла мені показати тобі всі красоти своєї садиби.

Я відповів, що якщо судити про принцесу по її жіночому почту, то вона перевищує будь-яке уявлення, яке можна про неї виробити.

Бо й справді, моя провідниця відзначалася такою досконалою красою і такою чудовою статурою, що я одразу ж подумав: хто знає, чи це не сама принцеса. Також я помітив, що одежі на ній такі, які ми бачимо на портретах минулого сторіччя; проте я гадав, що це наряд неаполітанських дам, які відновили стару моду.

Спершу ми увійшли до кімнати, де все було з литого срібла. Паркет складали срібні квадратики, одні поліровані, інші матові. Оббиття стін, також із литого срібла, імітувало дамаст: основу мало поліровану, а візерунок матовий. Плафон нагадував різьблені стелі старих замків. Панелі, бордюри шпалер на стінах, свічники, одвірки й стулки дверей дивували довершеністю різьбярської майстерності.

— Синьйоре Роматі, — сказала позірна придворна дама, — ти надто довго затримуєшся біля цих дрібниць. Це тільки передпокій, призначений для нижчих слуг принцеси.

Я нічого на це не відповів, і ми увійшли до другої кімнати, схожої за формою на першу, лишень усе, що там було срібним, тут було золотим, з оздобами з того почорненого золота, яке було в моді п’ятдесят років тому.

— Ця кімната, — продовжувала незнайомка, — призначена для придворної шляхти, гофмаршала й інших розпорядників нашого двору; в кімнатах принцеси ти не побачиш ні золота, ні срібла, там панує абсолютна простота — можеш переконатися в цьому вже хоча б у цій їдальні.

Говорячи це, вона відкрила бічні двері. Ми увійшли до зали, стіни якої покривав кольоровий мармур, а навкруг стелі були барельєфи, майстерно різьблені з білого мармуру. В глибині, в чудових креденцях, стояв посуд з гірського кришталю й найпрекраснішої індійської порцеляни.

Звідти ми знову повернулися в кімнату шляхти й перейшли до вітальні.

— Ось зала, — промовила дама, — яка без сумніву, викличе в тебе захоплення.

І справді, я зовсім остовпів і спершу почав розглядати паркет, викладений з ляпіс-лазурі, інкрустованої камінчиками на флорентійський штиб. Одна плитка такої мозаїки забирає кільканадцять років праці. Візерунки плит утворювали гармонійну цілість і мали спільний головний мотив, але уважно придивившись до кожної, можна було помітити величезну розмаїтість деталей, які ніяк не псували враження загальної симетрії. І хоча візерунок усюди був однаковий, але в одному місці він зображував прекрасні різнобарвні квіти, в іншому — мушлі, які виблискували всіма кольорами веселки, а далі метелики, а далі колібрі. Отак найкоштовніші камені пішли на імітування того, що є найпрекраснішим в природі. В середині цього чудового паркету була композиція з різнобарвних коштовних каменів, оточена шнурами великих перлин. Уся мозаїка виглядала, як барельєф, зовсім так, як у флорентійських мозаїках.

— Синьйоре Роматі, — сказала незнайомка, — якщо ти всюди так довго стоятимеш, то ми ніколи не закінчимо.

У цю мить я підвів погляд і побачив картину Рафаеля, яка, очевидно, була першим ескізом його «Афінської школи», але ще прекраснішою за своїм колоритом, бо писана була олійними фарбами.

Потім я побачив Геракла у ніг Омфали, постать Геракла належала пензлю Мікеланджело, а в жіночому обличчі я пізнав руку Івідо. Одне слово, кожна картина перевищувала своєю досконалістю все, що я бачив до цього часу. Шпалери в залі були зроблені з гладенького зеленого оксамиту, який чудово підкреслював красу картин.

По обидва боки кожних дверей стояли статуї, трошки менші, як у натуральну величину. Всіх їх було чотири: «Амур» Фідія, якого Фрина зажадала в дарунок, «Фавн» того ж майстра, справжня «Венера» Праксителя[28], лиш копією якої є «Венера Медіцейська», і ще «Антиной» надзвичайної краси. Крім того, у вікнах стояли мармурові групи.

Вздовж стін були розставлені комоди з шухлядами, оздоблені не бронзою, а майстерними ювелірними виробами зі вставленими камеями, які можна було знайти хіба що в королівських кабінетах. У шухлядах були колекції золотих монет, розкладених за всіма вимогами науки.

— Ось тут, — сказала моя провідниця, — господиня цього замку проводить пообідні години, бо перегляд цих колекцій дає привід для розмов настільки ж цікавих, як і повчальних; але нам ще треба багато чого оглянути, тож ходи зі мною.

Тоді ми увійшли в спальню. Це була восьмикутна кімната з чотирма альковами, у кожному з яких стояло чудове ложе. Тут не було видно ні панелей, ні шпалер, ні стелі. Розвішаний з надзвичайним смаком, усе покривав індійський муслін, вишитий майстерними візерунками й такий тоненький, що його можна було взяти за димку, яку сама Арахна спряла в легеньку