Ян Потоцький - Рукопис, знайдений у Сараґосі

хотів би дістатися з Реджо до Неаполя й зараз обдумує вирішення проблеми, яким чином він зможе уникнути зустрічі з бандою синьйора Зото.

Тоді незнайомець, ставши серйозним, сказав:

— Синьйоре Роматі, твої здібності вже сьогодні роблять честь твоїй країні; ця честь, без сумніву, ще й примножиться, коли ти завдяки новим подорожам ще більше розшириш об’єм своїх знань. Зото — надто світська людина, щоб перешкоджати тобі в такій шляхетній справі. Візьми оці червоні пера, одне заткни за капелюх, решту роздай своїм людям і сміливо пускайся в дорогу. Щодо мене, то я якраз той самий Зото, якого так боїшся, і щоб ти не сумнівався в моїх словах, то ось знаряддя мого ремесла.

Кажучи це, він відгорнув плащ і показав мені пояс з пістолетами й стилетами, після чого по-дружньому потиснув мені руку й зник.

Тут я перервав ватажка циган і сказав, що багато чув про цього розбійника і що навіть знаю його синів.

— Я також їх знаю, — відповів Пандесовна, — тим більше, що вони разом зі мною перебувають на службі великого шейха Ґомелесів.

— Як це? Ти також йому служиш? — вигукнув я, надзвичайно здивований.

У цю мить один із циганів прошептав кілька слів на вухо ватажкові, який негайно підвівся й дав мені час подумати над тим, про що я довідався з останніх його слів. «Яка ж це могутня організація, — казав я сам собі, — яка, схоже, не має іншої мети, окрім як зберігати якусь таємницю чи затуманювати мій зір дивними видіннями, частину яких я часом розгадую, але в той же час нові, непередбачені обставини знову скидають мене в безодні сумніву. І цілком ясно, що я й сам — одна з ланок цього невидимого ланцюга, який щораз тісніше мене зв’язує».

Доньки ватажка, які якраз підійшли з проханням, щоб я вибрався з ними на прогулянку, перервали мої роздуми. Я підвівся й пішов за ними. Розмова велася чистою іспанською мовою, без жодних домішок циганської говірки. Я дивувався їхньому розумовому розвитку й веселій відкритості характеру. Після прогулянки була накрита вечеря, а потім усі полягали спати; цього разу, однак, жодна з моїх родичок не з’явилася.

День тринадцятий

Ватажок циган наказав принести мені добрячий сніданок і сказав:

— Сеньйоре кавалере, наближаються наші вороги, а простіше кажучи, митна сторожа. Розумно було б відступити, залишивши за ними поле битви. Вони тут знайдуть призначені для них пакунки, бо усі інші вже в надійному місці. Сідай поснідай, а тоді ми вирушимо в дальшу дорогу.

Оскільки по той бік долини вже було видно митників, я поїв якомога швидше, а весь табір тим часом рушив уперед. Ми переходили з гори на гору, усе більше заглиблюючись у нетрі Сьєрра-Морени. Нарешті ми затримались у глибокій долині, де нас уже чекали й приготували обід. Заспокоївши голод, я попросив ватажка продовжити історію його життя, на що він охоче погодився й розказував так:

Продовження історії ватажка циган

Я зупинився на тому, що уважно слухав незвичайну розповідь Джуліо Роматі. Наш товариш розповідав далі так:

Продовження історії Джуліо Роматі

Завдяки тому, що характер Зото був відомий усім, я повністю повірив його обіцянкам. Надзвичайно задоволений я повернувся до свого заїжджого двору й одразу послав по погоничів мулів. Кілька з них прийшли одразу й сміливо запропонували мені свої послуги, бо розбійники ані їм, ані їхнім тваринам не робили ніяких кривд. Я вибрав серед них одного, про якого йшла добра слава. Найняв одного мула для себе, другого для мого слуги і ще двох для в’юків. Сам погонич також мав свого мула й двох піших помічників.

Наступного дня на світанку ми вирушили в дорогу й ледь від’їхали на милю від міста, як я побачив невеличкі пости Зото, які, схоже, пильнували мене здалеку й змінювалися в міру нашого просування вперед. Таким чином, як ви розумієте, мені не було чого боятися.

Подорож відбувалася чудово, а здоров’я з кожним днем покращувалося. Я був уже лиш у двох днях від Неаполя, коли мені раптом спало на думку звернути з дороги й відвідати Салерно. Цю цікавість легко було виправдати, бо я багато займався історією відродження мистецтв, колискою якого в Італії була салернська школа. А зрештою, я й сам не знаю, який фатум штовхнув мене до цієї нещасної поїздки.

Я з’їхав з головного тракту в Монте-Бруджо й, узявши провідника в найближчому селі, заглибився в найбільш дикі місця, які тільки можна собі уявити. Опівдні ми під’їхали до розваленої халабуди, яку мій провідник назвав корчмою, але я аж ніяк не помітив цього по прийому, який отримав від корчмаря. Власне кажучи, той бідолаха замість запропонувати мені якийсь обід, сам благав мене, щоб уділити йому щось із моїх запасів. На щастя, в мене було з собою холодне м’ясо, тож я поділився з ним, зі своїм слугою й провідником, бо погоничі мулів залишилися в Монте-Бруджо.

Через дві години ми покинули той вбогий притулок, і незабаром я помітив великий замок, що стояв на вершині гори. Я запитав у провідника, як називається це місце й чи там хтось живе. Він відповів, що в околиці його звичайно називають lo monte[26] або ще lo castello[27], що замок зовсім зруйнований і ніхто там не живе, але всередині побудували каплицю з п’ятьма келіями, де францисканці з Салерно утримують п’ятьох чи шістьох монахів; тут він з великою простотою додав:

— Дивні історії розповідають про цей замок, але я жодної не пам’ятаю, бо як тільки хто почне про це говорити, то завжди тікаю з кухні і йду до своєї братової, Пепи, де найчастіше застаю одного з отців францисканців, який дає мені поцілувати свій образок.

Я продовжував розпитувати його, чи ми не проїжджатимемо повз замок. Він відповів, що дорога йде узбіччям гори, де стоїть замок, на половині її висоти.

За цей час небо вкрилося хмарами, й під вечір розгулялася страшна гроза. Як на горе, ми знаходилися на схилі гори, де зовсім не було куди сховатися. Провідник сказав нам, що поблизу є велика печера, але дорога до неї дуже погана. Я вирішив скористатися його порадою, але щойно ми в’їхали