Джоан Харріс - Шоколад

вже було неможливо; його обвуглені шматки, підняті в повітря жаром, літали над водою. Проте я побачив, як Ру схопив напівобгорілий рулон брезенту й спробував забити ним полум’я, але до вогню було не підступитися: він був занадто пекучим. На Ру загорілися джинси й сорочка. Жбурнувши брезент убік, він голими долонями загасив на собі полум’я. Затуляючи рукою обличчя, спробував ще раз дістатися каюти; голосно вилаявся своєю незрозумілою говіркою. Арманда щось схвильовано кричала йому, – здається, щось про бензин і бензобаки.

Від страху й захвату, що їх викликали спогади про минуле, мене пробирало приємне тремтіння. Усе було як тоді – сморід горілої гуми, ревіння пожежі, відблиски… Я немов повернувся в пору ранньої юності: я – підліток, ти – père, і ми обоє якимсь дивом врятувалися від відповідальності.

За десять секунд Ру зістрибнув у воду з судна, що палало, й поплив назад. Кількома хвилинами пізніше вибухнув бензобак, причому сліпучого феєрверка, як я очікував, не відбулося – просто пролунав глухий вибух. Ру щез, закритий струменями вогню, що замерехтіли на воді. Більше не побоюючись бути поміченим, я випростався на весь зріст і витягнув шию, намагаючись розгледіти його. Здається, я молився.

Бачиш, père, мені було шкода цього чоловіка. Я переживав за нього.

Віана Роше, у мокрому до пахв червоному плащі, стояла вже по пояс у повільних водах Тана й, приклавши долоню дашком до очей, оглядала ріку. Поруч із нею голосила Арманда. І коли вони витягли його, наскрізь промоклого, на пірс, я відчув глибоке полегшення, мої ноги підкосилися самі собою, і я впав на коліна, просто в багнюку, щоб молитися. Але я радів, побачивши їхній табір у вогні. Це було грандіозне видовище. І я радів, як тоді в дитинстві, від того, що спостерігаю нишком, від того, що знаю… Ховаючись у темряві, я почував себе могутньою людиною. Мені здалося, що все це – пожежу, сум’яття, порятунок людини – якимось чином влаштував я сам. Що це я своєю таємною присутністю на бенкеті сприяв повторенню того далекого літа. Я, а не диво. Чудес не буває. Але це знамення. Знамення з неба.

Додому я пробирався крадькома, тримаючись у тіні. Одна людина легко може пройти непоміченою крізь юрбу малят, що плачуть, сердитих дорослих, мовчазних бурлак, що стоять біля палаючої ріки, узявшись за руки, немов зачаровані діти в якійсь злій казці. Одна людина… або дві.

Його я побачив, коли дістався вершечка пагорба. Спітнілого й задоволеного. Обличчя багряне від витрачених зусиль, окуляри вимазані, рукави картатої сорочки засукані вище ліктів. У відсвітах пожежі його шкіра лисніє й червоніє, немов полірована кедрова деревина. Побачивши мене, він не виявив подиву. Просто посміхнувся. Дурною змовницькою посмішкою, як дитина, яку застав за бешкетництвом поблажливий батько. Від нього тхнуло бензином.

– Добривечір, mon père.

Я не наважився відповісти. Якби відповів, напевно, взяв би на себе відповідальність, а мовчання, можливо, дозволить її уникнути. Тому, мимовільний співучасник, я нагнув голову й, пришвидшивши ходу, мовчки пройшов повз, знаючи, що спітніле обличчя Муската, на якому танцювали відблиски пожежі, звернене у мій бік. Коли я нарешті озирнувся, його вже на пагорбі не було.

Догоріла свічка. Кинутий у воду недопалок, що випадково потрапив до купи дров. Вогонь, що вирвався з ліхтаря, запалив блискучий папір й іскрами посипався на палубу. Будь-що могло стати причиною пожежі.

Усе, що завгодно.

23

8 березня. Субота

Уранці я знову відвідала Арманду. Вона сиділа в кріслі-гойдалці у своїй вітальні з низькою стелею. На колінах у неї лежала одна з її кішок. Після пожежі в Маро вона якось знітилась. Вигляд у неї був хворобливий і непохитний. Її кругле, пухке, як яблучко, личко скорчилось, очі й рот потопали в зморшках. На ній сіра домашня сукня, на ногах – щільні чорні панчохи, гладеньке пряме волосся не прибране.

– Вони пішли, помітила? – мляво, майже з байдужістю в голосі мовила вона. – Жодного судна на ріці не залишилося.

– Знаю.

Я й сама ще ніяк не могла отямитися від потрясіння, викликаного їхнім від’їздом. Спускаючись у Маро пагорбом, розгублено дивилася на спорожнілу ріку, схожу на потворну ділянку пожовклої трави, на якій нещодавно стояв намет пересувного цирку. Від плавучого селища залишився тільки корпус судна Ру – напівзатоплений кістяк, що чорнів над замуленою поверхнею Тана.

– Бланш і Зезет перебралися трохи нижче по ріці. Сказали, повернуться сьогодні протягом дня, подивляться, як тут справи. – Негнучкими, як дерево, пальцями вона взялася заплітати в косу своє довге сиве волосся з жовтуватим відтінком.

– А як Ру почувається? Як він?

– Злиться.

І має на це право. Хто ж, як не він, знає, що пожежа не була випадковістю, знає, що в нього немає доказів, а якби й були, то справедливості він би все одно не домігся. Бланш із Зезет запропонували йому місце на своєму тісному суденці, але він відмовився. Будинок Арманди ще не готовий, сухо пояснив він, спочатку потрібно закінчити ремонт. Я сама не розмовляла з ним після тієї ночі, коли трапилася пожежа. Бачила його одного разу, коротко, на березі. Він палив сміття, залишене товаришами. Вигляд у нього був похмурий, неприступний, очі червоні від диму, і, коли я звернулася до нього, він мені не відповів. Під час пожежі волосся його обгоріло, і він коротко обстриг його, так що тепер був схожий на обгорілий сірник.

– І що він збирається робити?

Арманда знизала плечима:

– Не знаю. Гадаю, він ночує десь тут, в одному із занедбаних будинків. Учора ввечері я залишила для нього харчі на ґанку, вранці їх уже не було. І гроші пропонувала, але він не бере. – Вона роздратовано смикнула себе за заплетену косу. – Упертий дурень. Нащо мені всі ці гроші, у моєму віці? Охоче поділила б їх між ним і кланом Клермонів. Однаково, знаючи цю сімейку, можна не сумніватися, що мої заощадження незабаром перекочують у ящик для пожертвувань Рейно. – Вона знущально посміхнулася. – Упертий ідіот. Руді всі такі. Борони, Господи, з ними зв’язуватися. Слова їм не скажи. – Вона сердито затрусила головою. – Сказився вчора й ляснув дверима. З тих пір я його не бачила.

Я мимоволі посміхнулася.

– Ви два чоботи пара. Не поступаєтеся одне одному в упертості.

Арманда кинула на мене обурений погляд.

– Як ти можеш порівнювати мене із цим рудим грубіяном…

Сміючись, я сказала, що беру свої слова назад, і додала:

– Піду його пошукаю.

Я шукала його цілу годину на березі Тана, але так і не знайшла. Не