Джоан Харріс - Шоколад

через Маро: мої важкі черевики залишають глибокі сліди на глинистому березі, мій подих сяє світлом циганських багать. Незабаром я наблизився до них настільки, що почав розрізняти, що відбувається в таборі. Вони там влаштували якесь свято. Я побачив ліхтарі, свічки на бортах барок, які привносили до балаганної атмосфери, як не дивно, дух релігійності. Пахло димом і ще чимсь болісно смачним, – можливо, смаженими сардинами. І крізь ці запахи пробивався, пливучи над рікою, густий гіркуватий аромат шоколаду Віани Роше. Як я одразу не здогадався, що вона теж має бути там? Якби не вона, цигани вже давно покинули б нас. Вона стоїть на пірсі в будинку Арманди. У своєму довгому червоному плащі й з розпущеним волоссям серед багать вона схожа на ідолопоклонницю. На мить вона повертається до мене, і я бачу, як на її простягнутих долонях спалахує синювате полум’я. Щось горить у неї між пальцями, кидаючи фіолетові відблиски на обличчя людей, які стоять навколо неї…

На мить я заціпенів від жаху. У голові завирували безглузді думки – таємне жертвопринесення, поклоніння дияволові, спалювання живцем в дар якомусь жорстокому прадавньому богу – і я ледь не втік. Кинувся геть, але послизнувся на жирному бруді й, щоб не впасти, ухопився за терен, у заростях якого ховався. Потім настало полегшення. Полегшення й розуміння. І разом з тим мене обпік сором за власну нерозсудливість, тому що цієї самої хвилини вона знову повернулася до мене, і полум’я в її долонях згасло просто в мене на очах.

– Боже правий! – Від пережитого стресу в мене підкошувалися коліна. – Це ж млинці. Млинці, скроплені бренді. Тільки й усього… – Я задихався від істеричного сміху, що душив мене, і, щоб стримати його, устромив кулак у живіт, який і так болів від напруги. На моїх очах вона підпалила в бренді чергову гірку млинців і взялася спритно розкладати їх із пательні по тарілках. Палаюча рідина переливається з тарілки в тарілку, немов вогні святого Ельма.[36]

Млинці.

От що вони зробили зі мною, père. Я чую – і бачу – те, чого насправді немає. Це вона сотворила зі мною таке. Вона та її річкові приятелі. А зовні – сама безневинність. Обличчя відкрите, радісне. Голос, що звучить над водою, – вона сміється разом з усіма, – чарівний, дзвінкий, повниться любов’ю й гумором. Я мимоволі замислююся, а як би мій голос звучав серед тих, інших, як би звучав мій сміх разом з її сміхом, і на душі раптом стає страшенно тужливо, холодно й порожньо.

Якби тільки я міг, думав я. Якби тільки міг вийти зі свого сховку й приєднатися до них. Їсти, пити разом з ними, – від думки про їжу, що раптово перетворилась для мене на неприборкану потребу, у роті від заздрості почала накопичуватися слина, – поїдати млинці, грітися біля жаровні, ніжитися в теплі, що виливається з її золотавої шкіри…

Хіба це не спокуса, père? Я переконую себе, що встояв проти неї, придушив силою внутрішнього духу, що моя молитва – о, прошу тебе, о, прошу тебе, о, прошу тебе, о, прошу тебе, помилуй – це прохання про порятунок, а не про вгамування бажання.

Ти теж почував себе таким-от старим? Ти молився? І коли того дня у канцелярії ти піддався спокусі, чим було для тебе задоволення? Насолодою, такою ж яскравою і теплою, як циганське багаття? Або воно проявило себе у судомному схлипі знемоги, що вмирає беззвучним лементом у темряві?

Я не мав би звинувачувати тебе. Людина – навіть священик – не може нескінченно стримувати свої пориви. А я тоді, будучи зовсім ще молодиком, не знав, що таке бути сам на сам зі спокусою, що таке кислий присмак заздрості. Я був дуже молодий, père. Я схилявся перед тобою. Мене вразила не сама дія, обурило навіть не те, з ким ти це зробив, – я не міг примиритися з тим простим фактом, що ти здатний на гріх. Навіть ти, père. І, усвідомивши це, я зрозумів, яке ненадійне все в цьому світі. Нікому не можна довіряти. Навіть собі самому.

Не знаю, як довго я спостерігав за ними, père. Напевно, дуже довго, тому що коли я нарешті поворухнувся, то не відчув ні рук, ні ніг. Я бачив у юрбі Ру і його друзів, бачив Бланш, Зезет, Арманду Вуазен, Люка Клермона, Нарсіса, араба, Ґійома Дюплесі, дівчину з татуюванням, товсту жінку із зеленим шарфом на голові. Там були навіть діти – переважно діти річкових циган, але серед них затесалися й такі, як Жанно Дру і, зрозуміло, Анук Роше. Дехто з них дрімав на ходу, інші танцювали біля самої води або їли ковбасу, загорнену в товсті ячмінні млинчики, або пили гарячий лимонад, присмачений імбиром. Мій нюх був до того неприродно загострений, що я розрізняв запах кожної страви окремо – риби, що печеться в попелі з жаровні, підрум’яненого козячого сиру, млинців з темного борошна й світлого, гарячого шоколадного пирога, confit de canard, пряної качатини… Голос Арманди лунав голосніше від усіх; вона сміялася, як пустотлива дитина. Ліхтарі й свічки мерехтіли на ріці, немов різдвяні вогні.

У першу хвилину тривожний зойк я сприйняв як вигук радості. Хтось чи то голосно гикнув, чи реготнув, а може, заверещав в істериці. Я вирішив, що, напевно, хтось із малюків упав у воду. Потім побачив пожежу.

Вогонь спалахнув на найближчому до берега човні, що швартувався віддалік бенкетуючих. Можливо, перекинувся ліхтар, або хтось погано загасив цигарку, або свічка капнула на суху парусину. Яка б не була причина, полум’я поширювалося швидко, за лічені секунди перекинувшись із даху плавучого будинку на палубу. Вогненні язички, спочатку такі ж прозоро-блакитні, як полум’я, що огортає скроплені бренді млинці, розгорялися, поширюючись і забарвлюючись у яскраво-жовтогарячий колір: так палають копиці сіна спекотної літньої ночі. Рудий, Ру, зреагував першим. Гадаю, це загорілося його судно. Полум’я ледь встигнуло змінити колір, а він уже мчав до охопленого вогнем плавучого будинку, перестрибуючи із човна на човен. Одна з жінок щось кричала йому навздогін надривним страждальницьким голосом, але він не звертав уваги. Навдивовижу спритний хлопець. За півхвилини перебіг через два судна, на ходу розчепивши канати, якими ті були зв’язані, і стусаном відігнавши одне від іншого, і побіг далі. Мій погляд упав на Віану Роше. Вона дивилася на пожежу, простягнувши перед собою руки. Інші зібралися на пірсі. Усі мовчали. Відв’язані барки, погойдуючись і піднімаючи брижі на воді, повільно плили за течією. Судно Ру врятувати