Дмитро Терко - Маятник часу, Дмитро Терко

"Ось воно!" ― Так бувало, тільки достатньо відволіктися на щось приємне — і упіймав ідею: "Зонд стартує з орбіти Марса й летить не до Юпітера, а як Нібіру — до  Сонця. Входить у гравітаційне поле Землі, пролітаючи між нею і Сонцем на відстані 0.53 астрономічних одиниць. Завдяки цьому отримує майже 180-градусний гравітаційний розворот траєкторії, і тепер вже прямує назовні до UV Ceti стежкою Нібіру".

Він тут же завзято підкорегував дублікат програми "Орфея" і зберіг результат під новим ім’ям[9].

В голові бриніли самосхваленні думки наче струни: "Так, я зміг, це справжній  апофеоз надії. О, треба ще добавити в код гілку моніторингу швидкості зонду на траєкторії до Кита і передачу інформації стиснутими пакетами. Ні, ні — краще не так. Не швидкість, а пройдений шлях на маршруті за рівні проміжки часу: бортовий генератор просто посилає короткі "пі". Це і точніше і простіше. Одразу засічемо непропорційне збільшення інтервалу між сигналами в разі підхоплення апарату отим "шнурком". Розрахунок легко здійснювати навіть вручну за формулою Лоренца, що одночасно враховує допплерівський ефект[10]"

Так в роботі минав час. До орбітального старту залишалося менше пів-року. Віктор запрограмував їх один за одним з десятихвилинним інтервалом. Першим стартує Персей, за ним - Орфей. Так простіше контролювати політ: обидва об’єкти рухатимуться майже слід-в-слід. Можна порівнювати телеметрії курсів і фіксувати навіть незначні відхилення від формаційного проходження.

Тим часом Роза домовилась з Алеком про виготовлення необхідного їй коктейлю. До роботи долучили і Еда. Він по вихідним дням під керівництвом Віктора почав вивчати технічну документацію з процедури ініціалізації мікрів, знайомитися з обладнанням. Тим, котрим до цього користувалась Галина.

Якось в одну із субот, коли Віктор вперше дав Еду на пробу виконати необхідні маніпуляції з невеличкою партією наночіпів, вони стали свідками незвичайної події. Вона справила на обох таке ж враження, яке на все життя відбивається в свідомості дитини, що самостійно вперше прочитала слово. Почула його із власних вуст і переповнилася радістю, зрозумівши його значення.

Горстка електронних "пікселів" на предметному склі камери програматора стягнулася у щільний конгломерат. Вони наче купа сталевої тирси, яка наїжачившись зібралася навколо магніту, утворивши подобу кульбабки. Для Еда видовище дивне. Адже "мікри" не підвладні  а ні феро-, а ні парамагнетизму. Їхня плоть — це тонка структура графену, літію, гафнію, цезію, золота.

Та ось з монітору полинув голос, схожий на Рози:

— А я тебе знаю, любий. 

Від цих слів молодика пересмикнуло.

— І маму твою, і ось цього шановного поруч, до-о-бре зна-а-ю, вчулося протяжне звідусіль. 

— Вікторе, впізнаєш мене? — Знову луною розлетілося по лабораторії вже імітованим голосом Алека.

— Ти, покажись нам, хоч раз!, вигукнув Віктор. Він знову відчув оте ущемлення в грудях. "Ця протяжна вимова. Звідки я її знаю, де чув?", не міг дати собі ради чоловік.

Аж його знову відволік голос. Тепер здавалося, що промовляв сам Олексій:

— Я допоможу вам, наголосила Хмара. І продовжила:

― Ви стали причетні до найвеличнішого. Я, Хмара, вмію бути вдячною. Ти, Еде, знай: твоя мати започаткувала надзвичайне. Промайнуть десятиліття і замість безпорадно мандруючого Всесвітом каміння й льоду, матимемо не Пояс якихось астероїдів, а справжнє Поле Чудес!

       "Крекс, Пекс, Фекс", сказав би дехто, подумав Віктор. А Ед, не розуміючи що до чого, тільки знизав плечима.

— Вашому Олексію теж випала карта. "Джокер" — як ви всі любите. І вже чужим голосом, наче підвівши риску, стиха мовила:

— Сповіщення про "Джекпот" буде гучніше ніж в казино.

       Після цих слів Хмара покинула простір, а "їжачок" розпався, перетворившись на монограму з двох літер: "А" і "О".

Отямившись, наші герої домовились зустрітись тут завтра щоб попрацювати пів-дня.

Віктор повернувся до котеджу Алека, аби продовжити свій день вже у якості мажордому. До настання сутінок лишалося менше години. Хазяїн зустрів його приязно на сходах. Одягнений він був по-домашньому в чорні суконні брюки вільного крою і коричневу куртку з чорними галунами. Пройшли до бібліотеки. Віктор доповів про стан справ, схвально відізвавшись про Еда. Потім зупинився на монолозі Хмари. В цей момент до них завітала Роза. Вона була в червоному брючному костюмі з китайського шовку, розшитого зображеннями квітів і пташок. Волоси укладено у високий клубок, а на ногах — парчеві капці. Удвох з Алеком вони тепер справляли враження сімейної пари, що відбулася.

Почувши репліку Хмари про себе, Роза втопилася якнайзручніше в кріслі. Вона гралася капцем на кінчиках пальчиків, елегантно погойдуючи своєю ніжкою. Золоте шиття грало у світлі низького південного сонця, відбиваючись на стелі різними кольорами веселки. Уся картинка викликала у Віктора асоціацію з тією, яку Олексій продемонстрував Алеку, сидячи на місці Рози, за допомогою свого амулета.

Він запитально глянув на неї. А у думках майнуло: "Так, Ользі до неї дуже далеко ..."

— Ти ж пам’ятаєш, як порекомендував нам використати бром, зваживши на кинутий погляд, відповіла йому нова господиня.