Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

шлях їм не лежить на Ахерон,

Керує нині крила він могутні».

106 А я: «Коли не відібрав закон

У тебе пам’ять з виконанням вмілим

Любовних заспокійливих канцон, —

109 Прошу, мені мотивом, серцю милим,

Ясного спокою у душу влий,

Вона тремтить, що тут укупі з тілом».

112 «Любов, що думці промовля моїй», —

Він заспівав так ніжно, що я слухав,

І ніжність слух навік скоряла мій.

115 У вчителя мого, у мене й духів —

В усіх захоплені були серця,

Закриті для душевних інших рухів.

118 Ми тихо йшли і слухали співця,

Але старий урвав ходу нескору,

Гукнувши: «Чи таке вам до лиця?

121 Не гайтесь лаштуватися на гору!

Щоб швидше Бог, безпам’ятні раби,

Проник до вас, зніміть із себе кору!»

124 Немов на зерно й кукіль голуби

Мовчущим табунцем собі злітають

Без звичної пихатої хвальби,

127 Та розлітаються, все покидають,

Коли б їх настрахать хто-небудь зміг,

Бо важчі їх турботи обсідають, —

130 Отак і душі враз, не зчувши ніг,

На берег кинулись, забувши й співи,

Мов той, хто заблудився без доріг.

133 І наш був крок також не менш квапливий.

ПІСНЯ ТРЕТЯ

1 Коли переполох, для душ нежданий,

По всій рівнині розпорошив тих,

Що йшли на шпиль, для розуму жаданий,

4 Я притуливсь до друга днів моїх —

Без нього що робив би я з судьбою?

І як би вийшов з мандрувань тяжких? —

7 І вчув, що він обурений собою,

Святе сумління – як найтонший слух!

Вина й мала стає йому тяжкою.

10 Коли ж нарешті він притишив рух,

Поважність звичну повернувши крокам,

То мій розгублений спочатку дух

13 Згадав мету, що втратив ненароком,

І от я очі звів на дивогляд —

Він в небо муром зводився широким.

16 Проміння, червоніючи позад,

Переді мною зникло на стежинці,

Як перед найгустішою з завад.

19 І, боячись лишитись наодинці,

Я озирнувсь, – аж по землі крутій

Лежала лиш переді мною тінь ця.

22 Мій захисник сказав: «Кинь, сину мій!

Чого це обдивлятись закортіло?

Чи я не тут? Чи не вожай я твій?

25 Де нині вечір, мир знайшло там тіло,

Що відкидало тінь мою хоч де

Й не в Бріндізі – в Неаполі спочило,

28 І от від мене тінь вже не впаде.

Хай вигляд хмар тебе сильніш вражає:

На промінь промінь тіні не кладе.

31 І хоч небесна сила полишає

У тілі біль і студінь навісну,

Та саме як – розкрити не бажає.

34 Закрито й іншу людям таїну —

Збагнуть її лиш дурня вабить мрія! —

Як три особи містять суть одну.

37 Тому й лишайся, людський роде, з quia!

Якби ти міг здійснить свої ждання,

То понести не мусила б Марія.

40 Ти бачив тих, що ждали навмання,

Але натомість, волею Закона,

Засуджені на вічне незнання.

43 Кажу про Арістотеля, Платона

І багатьох ще». Тиша залягла,

Й чоло поникле вкрила дум запона.

46 Нарешті стежка до гори звела.

Перемогти ці урвища могучі

Нога найдужча, певне б, не змогла.

49 З Турбії стежка в Лерічі по кручі

Здалася б і широка, і пряма

Проти цієї кам’яної кучі.

52 «Шукать дороги тут, либонь, дарма, —

Учитель вимовив, – яка б до стелі

Тих довела, у кого крил нема».

55 І от коли він в думи невеселі

Заглибився, понуривши чоло,

Я ж озирався навкруги на скелі, —

58 Побачив я ізліва, як ішло

До нас багато духів так повільно,

Що руху вздріти око не змогло.

61 Я мовив: «Вчителю, поглянь-но пильно —

Он рада йде; то може б, ти спитав,

Коли стежок не знаєш безпомильно».

64 Поет зирнув і лагідніш сказав:

«Ходім до них, бо їхні кроки важчі.

Ти, сину, сумніви свої зостав».

67 Були вони далеко: мовив краще —

Коли ми кроків з тисячу пройшли,

Лишалась відстань, як кидок із пращі.

70 Та ось вони спинились край скали,

Мов ті, що стали раптом у ваганні

І зовсім розгубилися були.

73 «О ви, померлі в добрім сподіванні! —

Віргілій вигукнув. – Хай мир благий,

Яким усі ви марите в єднанні,

76 На гору шлях підкаже до снаги,

Бо зволікання гірше, ніж удари,

Для тих, що час їм надто дорогий».

79 Як перша із овець іде з кошари,

Позаду ж всі – за одною одна

Із простої й сумирної отари,

82 Те саме й інші роблять, що вона, —

На спини лізли б, якби та спинялась,

Хоч їм причина зовсім не ясна, —

85 Так перша з душ до нас тут приєдналась —

Печаткою чесноти на чолі

Вона й серед щасливців одрізнялась, —

88 Та глянувши, що сонця до землі

Моя особа зовсім не пустила

І тінь лягла праворуч по скалі,

91 Вона спинилась, потім одступила,

І кожна з тих, що натовпом густим

Позаду йшли, те ж і собі зробила.

94 «Без вашого питання відповім,

Що тіло це людське – живого роду,

Тому-то й рвуться промені на нім.

97 Ви не дивуйте на його свободу,

Бо дозвіл він дістав на небесах

І хоче подолати перешкоду», —

100 Сказав поет, і у таких словах

Всі духи радили: «Ходімо з нами», —

І з радістю показували шлях.

103 Один з них мовив: «Як ідеш з мерцями,

Мені увагу приділи живу, —

Чи не стрічав мене поміж бійцями?»

106 Оглянув постать я, мені нову:

Він був русявий, гарний і рухливий,