Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

б’ють у піні білій;

У мулі тільки сам комиш росте.

103 Ніякий стовбур прорости не в силі

На тих низьких багнистих берегах,

Бо неспроможний підкорятись хвилі.

106 Вертайтеся не по своїх слідах, —

Он перший промінь сонця появився.

Він вкаже вам на гору вірний шлях».

109 І з тим він зник. Я зараз же підвівся,

Не кажучи ні слова, підійшов

До вожая й на нього подивився.

112 А він почав: «Ходімо без розмов

Назад, мій сину. Бачиш на світанні,

Як далі вниз пішла рівнина знов».

115 Зірниця гнала сутінки туманні,

І в далині, куди вони пливли,

Замерехтіло море в трепетанні.

118 Ми навпростець долиною пішли,

Мов ті, що манівцями десь блукали,

Аж поки врешті стежки не знайшли.

121 Коли ж ми по рівнині мандрували,

Де промінь на росу уже сяйнув,

А в затінку ще краплі не зникали, —

124 Учитель мудрий мій траву торкнув,

Зволожив руки у небесні соки,

А я, коли його думки збагнув,

127 Заплакані йому підставив щоки,

Й живу він барву поновив на них,

Яку зігнав у пеклі страх жорстокий.

130 Ми вийшли до пустельних вод смутних,

Що не носили на собі ні разу

Нікого, хто б вернувся до живих.

133 Підперезав мене він там з наказу.

О чудо! Він смикнув одну з рослин, —

І виросла нова така ж одразу

136 Там само, звідки першу вирвав він.

ПІСНЯ ДРУГА

1 Торкнуло сонце обрій знизу в місці,

Меридіан якого перетне

Сіонську гору у найвищій рисці.

4 І ніч, яка свій віз весь час жене,

Спливла із Гангу, терези тримавши,

Що кине їх, як меншать день почне.

7 І бачив я: мінилось все, як завше,

Аврора стала старіти за мить,

На жовтизну рум’янець помінявши.

10 А ми не знали, на яку ступить,

Мов той, залюблений у мандруванні,

Хто в думці йде, а тілом ще стоїть.

13 Та раптом, як у досвітки туманні

Червоний Марс на схід верстає шлях,

Так в мене перед зором на світанні —

16 Хай би ще раз це блиснуло в очах! —

Таке з’явилось бистре сяйво біле,

Що наздогнать його не годен птах.

19 І поки я звертав лице похиле

До вчителя, небачене зросло,

Пояскравішало незрозуміле.

22 А там з боків щось біле піднесло,

Не знати що, а з того потім знову

Униз потроху біле щось зійшло.

25 Учитель додивлявсь, урвавши мову.

Та повело воно крилом ясним,

І він, вгадавши яву загадкову,

28 Гукнув: «Стань на коліна перед ним!

Твори молитву! Це ж бо ангел Божий, —

Тут місце тільки слугам неземним.

31 Поглянь, вітрилам і веслу ворожий,

Човна веде на крилах він своїх,

По цій гладіні, на земну несхожій.

34 Поглянь, у небо простягає їх

І віковічне пір’я в них іскриться,

Не тлінні волоски істот людських».

37 Чим ближче підпливала сяйна птиця,

Тим яскравіше вид її блищав,

Аж очі не здолали вже дивиться,

40 Й я опустив їх. Ангел наближав

До берега такий легенький човен,

Котрий по хвилях сліду не лишав.

43 Було там душ із сотню; сяйва повен,

В човні стояв божественний вожай,

І спів навкруг летів, блажен, стомовен:

46 «В ісходе Ізраїлеве…» – весь край

Псалма святого співами сповнявся;

І закінчили, як велить звичай.

49 Благословенням хресним попрощався

Стерничий з ними, бо зійшли з човна,

І легко, як приплив, назад помчався.

52 Уздрівши, що навколо глушина,

Скрізь обдивлялись душі якомога,

Мов той, кому відкрилась новина.

55 Далеко вгору повела дорога

Ще юний день, і сонячна стріла

З півнеба вже прогнала Козерога,

58 Коли чоло юрма їх піднесла

Й спиталася: «Чи ви б нам не вказали

Стежини, щоб на гору привела?»

61 Віргілій мовив: «Якщо ви вважали,

Що ми тут знаєм стежку, – то дарма.

Ми, як і ви, сюди примандрували

64 Тому й години, мабуть, ще нема.

Та ми дістались стежкою такою,

Що зійдемо на шпиль цей жартома».

67 Помітивши уважною юрбою

Із подиху мого, що я не мрець,

Поблідли душі з дива й неспокою.

70 Як тисне люд, коли прудкий гонець,

З оливкою в руці, гука важливі

Новини і для вух, і для сердець, —

73 Круг мене душі юрмились щасливі,

Забувши, що не вмили ще облич

І ще не стали чисті і вродливі.

76 Душа якась побачила увіч

І так мені зраділа, без облуди,

Що я їй мимохіть ступнув навстріч.

79 О тіні, можуть вас лиш бачить люди!

Я тричі прагнув обійнять її —

Й щоразу бив себе самого в груди.

82 Чи з дива риси витяглись мої,

Але вона всміхнулась, одійшовши,

Коли ж прискорив кроки я свої,

85 Звеліла стати, поглядом вколовши, —

І я впізнав її та попросив

Порозмовлять зі мною трохи довше.

88 Відповіла: «Як я тебе любив

Живий, то й тут з тобою радо стрівся, —

Постіймо. Як досяг ти цих країв?»

91 «Та, мій Каселла, тут я появився

На час лише, поки дійду мети, —

Я мовив, – ти ж, померши, де барився?»

94 І він: «Не скривдив лик мене святий

Що нас вивозять звідтіля, де болі,

Хоч відмовлявсь не раз мене везти.

97 Він справедливій підлягає волі, —

Три місяці бере лиш тих у путь,

Хто хоче в мирі одійти з юдолі.

100 Нарешті біля моря, де течуть

Тібрійські води, в гирла каламутні,

Його прихильність зміг і я відчуть.

103 До берега, де ждуть його попутні,

Що