Батіг Гамсун - На зарослих стежках

«Їдучи в Україну, — пише Квіслінґ, — я поцікавився в Москві даними про становище там від добре поінформованих осіб. Вони сказали мені, що становище в Україні дуже погане, голодує близько півмільйона людей. Насправді кількість голодуючих в Україні у 6 з чимось разів більша». Далі Квіслінґ уточнює: напровесні 1922 р. на українському Причорномор’ї вже голодувало 4-5 млн. людей, а до жнив число голодуючих орієнтовно мало сягнути 6-7 млн[57]. Люди тут, пише він, живуть «буквально на грані голодної смерті», це при тому, що «майже все населення України певною мірою потерпає від нестачі харчів та інших необхідних для прожиття речей».

«Можна констатувати, — зазначає автор доповіді, — що реквізиція продовольства у селян за старої економічної системи совєтів була особливо великою в Україні, а стягування податків згідно з новою економічною системою 1921–1922 рр. тривало занадто довго, якщо врахувати реальний стан з голодом».

«Запоріжчина потерпіла найбільше. Тим, хто не бачив цих сцен, важко уявити, що насправді діється в селах на Запоріжчині. Коли чуєш описи наслідків воєн, революцій та інших катастроф, а тоді сам побуваєш у тих краях, то загалом знаходиш, що ситуація не така тяжка, як її описували. Певне, таке саме враження справляє і Запоріжчина, коли відвідати, скажімо, одне місто Олександрівськ. Але коли поїдеш у глибинку, побачиш спалені села, заглянеш до будинків та шпиталів, то станеш свідком жахливих трагедій і переконаєшся, яке велике нещастя спіткало цей добрий і мужній народ. Землю всю випалено на чорне, оголено від дерев та кущів. Бачиш, як солому зі стріх зужито на харч людям і худобі, як на поживу йдуть якісь мізерні й часто отруйні сурогати, чуєш від людей, що вони вже поїли всіх собак, котів і ворон, яких тільки спопали, навіть дохлу худобу, шкіру з упряжі, деревину з начиння. Чуєш і бачиш докази трупожерства і людожерства, розмовляєш з людьми, що з’їли власних дітей чи сестер і братів, бачиш, як по хатах лежать люди, схожі на скелети, і помирають або чекають смерті без будь-якої надії на порятунок. Бачиш шпиталі, які насправді просто місця, куди зносять ледь живих від голоду чи якихось хвороб людей, аби вони там помирали, шпиталі, в яких нема ані ліжок, ні постелі, ні ліків, а часто й лікаря нема, люди лежать покотом на підлозі одне попри одного у крайньому вбожестві. Ти куштуєш їжу, яку дають у цих шпиталях: гола юшка з солоної води. Бачиш купи трупів, часто з розплющеними очима, що їх нікому бодай закрити, — трупів, про яких ніхто не дбає та й сили досить не має, аби їх поховати. Земля має вигляд побойовища, ба навіть чогось гіршого, ніж побойовище, ото тільки що тут героїзму більше. Селяни кидають останню зернину в землю і помирають, конають від голодної смерті, але не вбивають останньої корови: вони не можуть піддати руїні власне господарство.

Не набагато краще становище в інших районах над Чорним морем: у Таганрозі (почасти)[58], Маріуполі, Дніпровську, Херсоні, Миколаєві, Одесі. З Херсоном, мабуть, найгірше — це місто засуджене на смерть, якщо не отримає в найближчому часі допомоги. Що подібна доля може спіткати у мирний час відносно велике європейське місто над відкритим морем — це ганьба для байдужої Європи і водночас свідчення аж ніяк не на користь тих людей в Україні, які могли б запобігти цьому лихові».

«Того дня, коли я побував у Херсоні (3.3.22), там було зареєстровано 42 смерті (20 — дорослих, 24 — дітей), і мені сказали, що буває і по 100 смертей на день. У цьому місті 20 тисяч людей. У Катеринославі (160 тисяч людей) від голоду помирає за добу до 80 чоловік. У Таганрозькому повіті в лютому зареєстровано 642 смерті від голоду»[59].

Загалом про причини голоду в Україні В. Квіслінґ, як офіційна особа, висловлюється в женевському бюлетені досить дипломатично:

«Можна було з математичною точністю передбачити, що голод на Запоріжчині розпочнеться в жовтні 1921 року, що він зростатиме з дня на день і через кілька місяців охопить майже все населення цього краю»[60] — а отже і вжити заходів, аби не дійшло до масової смертності. Але чому саме не було вжито відповідних заходів — про це у Квіслінґа все-таки можна виразно вичитати. Річ у тім, що оскільки найсильніший опір більшовицькій владі чинила Україна і найдовше саме в степових районах, то совєтський уряд скористався посухою, щоб відплатити українському Причорномор’ю за цю ворожість, вивозячи звідси зерно на Волгу навіть тоді, коли місцева людність уже сама голодувала, і то більше, ніж волжани. Квіслінґ цитує наказ, що його німецькі колоністи із Запоріжчини дали двом своїм посланцям до Західної Європи: «Розміри нещастя в Україні перевищують те, що можна бачити на Волзі. Але очі цілого світу звернені лише на Волгу, тоді як терени над Чорним і Азовським морями забуті й позбавлені допомоги»[61]. Майже такими самими словами оцінює тогочасну українську ситуацію і представник американської допорогової організації АРА Гатчинсон, котрий побував на Запоріжчині: «Катастрофа у Волзькому регіоні ні в якій мірі не йде в порівняння з тим, що трапилося тут»[62]. Не менш різко висловлюється в червні 1922 року і економічний експерт Нансенової місії Жан де Люберсак, кажучи, що багато українських міст втратили до 85 відсотків населення[63].

Що ж, етноцид більшовики застосували першими з усіх тоталітарних режимів ХХ сторіччя, і не дуже з цим і крилися, коли вже шило вилізло з мішка. На підтвердження сказаного — кілька майже дослівних повторів вищенаведених цитат, але вже з совєтської преси: «Страхіття голоду на Запоріжчині значно перевищує все те, що діялося на Волзі» (московська «Правда», № 8, 1922 р.); «В Херсонському повіті самогубства і дітогубства стали звичайним явищем» (там само, № 32, 1922 р.); існує загроза, що «до 7 мільйонів самої дорогої людності України — хліборобів помре голодною смертю» (київська газета «Український Червоний Хрест — голодним», 17–23 квітня 1922 р.); «В Гуляйпільському повіті на 1 лютого [1922 р. — Р.Д] з 209 000 чол. буквально голодувало 178 611» (харківський «Коммунист», № 38, 1922 р.); «Число голодуючих дітей на Україні досягло в липні 1922 р. 1 800 000. Найбільше загинуло дітей у віці до 5 — 6-ти років» (Год борьбы с голодом 1921 — 1922. — Харьков, 1923. — С. 31).

На тлі цього всього не дивно, що тверезі західні