Батіг Гамсун - На зарослих стежках

спостерігачі, а дехто з них і очевидці, добре усвідомлювали справжнє підґрунтя того, що коїлося з Україною початку 20-х років. Про це свідчить, наприклад, заява Ф. Нансена на нараді міжнародних допомогових організацій у Женеві 25 — 26 січня 1922 року: «Голод в Україні викликаний швидше політичними, а не природними причинами». Нансен ще й подбав, щоб наочно проілюструвати цей стимульований владою голод: того самого дня ввечері він «показав дві кінофільми: совєтського уряду, — зняту в серпні, та свою — листопад-грудень, а також коло сотні кліше. Зала була переповнена, так само і при повторному показі фільмів 27 січня. В «офіційному» фільмі йшлося в основному про допомогу голодуючим, тоді як Нансен показував «голодуючих та тих, що вже не потребують їжі... та, на думку совєтів, і вбрання, бо трупи голих тіл лежать не поховані на цвинтарі...» Небіжчиків останнім часом не ховають, а ждуть, поки засмердяться (це щоб не розкопували на їжу, — пояснює Нансен). Але є вже інформація і про людовбивства (повідомлення «власного кореспондента» віденської газети «Соборна Україна», 8 лютого 1922 р. з Женеви). Десь у швейцарських чи норвезьких архівах, мабуть, і збереглися ці кінокадри? Отож якраз і придалися б, коли дійде до «Нюрнберґа — 2»!

Аналогічно до Нансена свідчив і співробітник АРА професор Г. Фішер: «До того як АРА розпочала свою діяльність у січні 1922 р. [в Україні. — Р.Д.], ані центральний російський уряд, ані український у Харкові не зробили нічого поважного, щоб допомогти голодуючим в Україні»; «Пояснення, що становище над Чорним морем було невідоме центральному урядові, не серйозне»[64]. Насправді в Москві ще й як добре було відомо про це становище, недарма ж центральні власті якомога довше не допускали іноземців у голодні райони України, а зусиллями військових «заградотрядов» повністю перекрили рух «торбешників» між Причорномор’ям та рештою України: вся «вражена голодом Україна була блокована»[65].

Слід відзначити, що українці на еміграції віддавали належне В. Квіслінґові як заступникові України перед світом. Українські еміграційні організації та окремі публіцисти, що розгорнули в той час неймовірно широку діяльність, аби донести до світової громадськості правду про голодомор в Україні (статті й книжки різними мовами, виступи на міжнародних форумах, звернення до розмаїтих інстанцій — від Соціалістичного Інтернаціоналу до Ліги Націй), підкреслювали, що «вичерпний матеріал про голод на Україні фактично вперше був опублікований капітаном Квіслінґом 30.4.22 р. у Женеві»[66]. Світ довідався про це жахливе нещастя [голод в Україні. — Р.Д.] тільки від іноземців», а саме «від капітана Квіслінґа, Гатчинсона та інших»[67].

Зрештою, для незашорених людей вже тоді явив своє реальне тоталітарне обличчя політичний переворот, щойно лише підношуваний до рангу «Великої Жовтневої» і т.д. революції, а не менш реальне поширення більшовицьких ідей на закордонні з цілком реальними спробами провести то в тій, то в іншій країні ще й свої «соціалістичні революції», спонукало багатьох шукати реально відпорних альтернатив цим тенденціям. І вони їх знаходили — а чи то були справжні альтернативи, чи тільки гадані, — це вже інше питання.

На жаль, демократичні рухи в тогочасному західному світі переживали серйозну кризу, породжену катаклізмом 1914-1918 років і неабияк були заейфорені звабливими «третьо-інтернаціональними» декораціями та декламаціями про грядущу соціальну справедливість, тож ніякої істотної противаги більшовицьким міфологемам не могли запропонувати, а об’єктивні аргументи тверезих аналітиків з ліберальних кіл надовго мали залишатись набутком вузького прошарку інтелігентів. До перестороги Бертрана Рассела, що «першоджерело всіх лих — більшовицькі погляди на життя: ненависний догматизм і переконання, що людську натуру можна силоміць змінити», і що ці погляди «обіцяють світові віки безпросвітної пітьми й даремного насильства», ніхто не прислухався, а якщо хтось і почув її, то тільки для того, щоб замкнутись в інтелектуальній вежі із слонової кості (яка нікого не убезпечила ні від барачних кацетів з вежами-вишками «почотирибіч» зони в Росії і в Німеччині, ні від газових камер, винайдених у більшовицькому, а реалізованих у нацистському lebensraum’і).

Натомість цілком реальні наче альтернативи поставали з іншого боку. Не секрет, що одну з них становив фашизм, який зародився в надрах італійського робітничого й соціалістичного руху: багатотисячні маси, що стрункими, нехай і дещо театральними, колонами простують у протилежний від більшовизму бік — це справляло враження, а часом і зачаровувало (ненадовго навіть тих, котрі тільки-но вчора були свідками таких самих позірно-ентузіастичних маніфестацій у більшовицькому таборі).

Як не секрет і те, що німецький нацизм, маючи свої національні корені в економічній та політичній упослідженості постверсальської Німеччини, теж постав як свого роду альтернатива більшовизмові. А оглушливий розмах націонал-патріотичних закликів у сурядді з розбудовою мілітарної потуги вселяв упевненість, що це таки реальний і, можливо, навіть незборимий протибільшовицький вал.

Після «явлення» народам цих двох альтернатив начебто й потреби вже не було задумуватись, зіставляти й приглядатись, щоб побачити, що вони ж «близнята-браття» з перворідним російським більшовизмом, покликані до життя (як вважає німецький мислитель Рудольф Штайнер), власне, «вакуумом» справжніх альтернативних — до панівної ідеологічної розгубленості — ідей, зокрема, в Росії 1917 року й Німеччині 1933-го! Щоб побачити те, що Володимир Винниченко занотував у щоденнику 1926 року, коли уяснив собі, як «з большевицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм» (дарма що сам ще не раз смикався політично, страхаючись постілюзорної духовної пустоти...). А те, що італійський фашизм, як політичний рух, багато в чому спирався на ленінські взірці, попервах і не приховувалося його проводирями: сам Беніто Муссоліні неодноразово покликався на Леніна, на його тактику й стратегію, тільки що вектор він, Муссоліні, змінив із замасковано-імперського (під покровом «всемирной социалистической революции» в інтересах пролетаріату) на неприховано-імперський (Велика Римська імперія стародавнього світу як прообраз новітньої Великої Італії — в інтересах своєї нації). Слушно-бо зазначав один сучасник, що «фашизм, по суті, являв собою творчо видозмінений марксизм, який мав відповідати конкретним проблемам економічно відсталої нації».

Так само й німецький націонал-соціалізм багато що завдячував більшовицьким засадам та гаслам («Програма гітлеризму несе різку печать большевизму», — зазначав під свіжим враженням К. Каневський у дописі з Берліна до празької газети «Українська справа», 20 лютого 1934 р.). Адольф Гітлер тільки замінив ідею верховенства класу (звісно, фальсифіковану) на ідею (не прикриту ніякою маскологією) верховенства своєї нації і раси. Між іншим, після однієї невдалої спроби нацистів захопити владу в Німеччині Олександр Керенський (голова тимчасового уряду Росії, котрий на практиці зіткнувся з ленінсько-троцкістським більшовизмом) так писав 1930 року про поведінку Гітлера на верховному суді в Ляйпциґу: він, «дослівно повторюючи формулу Леніна, заявив: демократична машина