IrenStasiuk - Місто під чарами, IrenStasiuk

Розділ 15. Тіні Розколу

Київ, з його багатовіковою історією та невидимими нитками магії, що перепліталися між каменями стародавніх вулиць, залишався загадковим і непередбачуваним. Лавра, мов жива істота, тримала їх у своїх тенетах, наче чекаючи на момент, коли вони зрозуміють, що не можуть просто йти далі. Відчуття цього тиску, ніби самі стіни монастиря починають стискатися, не залишало Олену і Артема навіть тоді, коли вони намагалися знайти спокій у своїх почуттях.

Але навіть магія, навіть любов, не можуть завжди тримати їх разом, коли темні сили вже починають діяти, а емоції сплітаються в переплетення, які важко розплутати.

— Ти що, з глузду з'їхав?! — Олена рвонула вперед, знову вигукуючи слова, які нарешті проривалися з її серця. — Як можна просто залишити все це?! Ти навіть не хочеш дізнатися, чому це відбувається? Чому ми?

Артем зупинився, його обличчя було напружене, а очі випромінювали гнів. Його голос був низьким, але важким, як камінь.

— Я тобі вже пояснював, Олено! Ми не маємо часу на «чому»! Ти хочеш обирати те, що буде завтра, не розуміючи, що завтра вже не буде!

Їхні слова розривали повітря, наповнюючи кожен сантиметр Лаври своєю відчайдушною енергією. Здавалося, навіть стіни монастиря здригнулися від їхніх слів, як якщо б сама магія їхнього кохання була занадто сильною для цього місця.

Олена була змушена схопити себе за плечі, щоб не відчути, як усе її тіло починає тремтіти. Вона не могла зрозуміти, чому Артем так категорично відкидає всі її пропозиції. Чому він не хоче ризикувати, навіть коли це може бути єдиним шансом на порятунок?

— Ми не можемо зупинятися. Від нас залежить усе, Артеме! — її голос затремтів від гніву і болю. — Ти цього не бачиш? Ми ж маємо зрозуміти, як розірвати цей цикл! Як зупинити те, що наближається!

Артем відвернувся, його плечі були напружені. Він дійсно хотів її зрозуміти, але почувався так, ніби всі рішення вже були зроблені за нього. Він не міг зупинити це місто, не міг зупинити те, що відбувалося в його душі.

— Не можу більше, Олено. Я не можу грати в цю гру з магією, з тінями, які нас переслідують. — Його руки стиснулися в кулаки, і він повернувся до неї, ніби намагаючись передати свою напругу, свої переживання. — Ми не маємо на це права.

Олена стояла, наче блискавка в її тілі все ще не згасала, і ось вона більше не могла стримувати своє розчарування. Вона не хотіла бути слабкою, не хотіла вдаватися до страху, але те, що Артем сказав, розривало її. Як можна так бездумно відкидати те, що їх так довго пов'язувало? Як можна не бачити, як важливо бути разом у ці моменти, коли темні сили намагаються їх зруйнувати?

— Це ти не хочеш боротися! — вигукнула вона, її голос піднявся до крику. — Ти не хочеш бути з нами! Ти боїшся, що, якщо ми дізнаємось більше, це все може зруйнувати нас!

Артем стояв, мовчки дивлячись на неї, але його очі не могли приховати болю, який виникав у нього. Він ще не був готовий до того, щоб виговорити свої найгірші страхи. Він боявся, що Олена залишить його, якщо все стане занадто темним, занадто складним.

— Не розумієш, Олено! — його голос став більш приглушеним, але ще від того сильніше відчувався його гнів. — Я не хочу бачити тебе в небезпеці! Не хочу, щоб те, що сталося, стало остаточним! Ми з тобою більше, ніж просто частина цієї гри!

Вона подивилася на нього, на його розбитий вираз обличчя, і всередині щось змінилося. Вона раптом зрозуміла, що його боротьба була не лише з магією, не лише з Києвом. Вона була з ним, з ним самим, з його страхами, що йшли вглиб.

Олена зробила крок до нього і торкнулася його руки. Це була єдина спроба показати йому, що, попри все, вона залишалася з ним. Вони обидва були в тому самому бою, і хоча їхні думки і страхи мали різні шляхи, це не означало, що вони не можуть залишатися разом.

— Я теж боюся, Артеме. — Її голос став тихішим, але в ньому була і біль, і рішучість. — Але ми не можемо відступити зараз. Ми не можемо...

Її слова залишилися неусвідомленими, бо в цей момент, здається, сама Лавра знову здригнулася. Темні тіні, що пробігали по її стінах, почали змінюватися, і магія в повітрі ставала ще більш потужною.

Раптом, прямо перед ними, з'явилася постать — це був чоловік, одягнений в стародавній одяг, що мав вигляд як зі століть середньовіччя. Його погляд був зосереджений і вражаючий, як якесь потойбічне істота, а його голос був низьким і впевненим.

— Ви не самі в цьому місті, — сказав він, здавалося, пророкуючи їхнє майбутнє. — Київ може і вас змінити, і ви не зможете повернутися назад. Ви обрали шлях, який не дозволяє повертатися.

Це була остання крапка в їхньому спільному розумінні того, що вони не лише стали частиною цього міста. Вони стали частиною цього світу магії, і тепер уже не було шляху назад.

Артем і Олена, стоячи поруч один з одним, зрозуміли, що їхня боротьба тільки починається. Але зараз вони були готові до всього. І навіть у своїй суперечці вони зрозуміли — для того, щоб перемогти, їм доведеться бути разом.

І Київ знав це.

Темні тіні, що вже давно охоплювали Лавру, не залишали Артема та Олену навіть тоді, коли вони намагалися віднайти спільну мову. Їхня суперечка і тривога лише додавали напруги, а магія, що витікала з кожного закутка Києва, ставала все більш нестерпною. Але це була лише частина історії, і зараз на їхньому шляху з’явились нові персонажі, нові зв'язки — і вони мали неабияке значення.

Артем, стоячи на вершині Лаври, не міг не думати про свою родину. Особливо про матір. Вона завжди була тим пунктом стабільності в його житті, але тепер все виглядало зовсім по-іншому. Тому він, спантеличений усіма подіями, вирішив подзвонити.

— Мамо, це я. — Його голос був трохи змінений, і це помітила Олена. Він намагався приховати свою напругу, але не міг.

— Артеме, що сталося? Я чую твоє хвилювання... Ти в порядку?

Його серце вдарило сильніше, коли він почув знайомий голос. Це був перший момент за довгий час, коли він відчув себе в безпеці — хоча б на мить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍