Роман Колісник - Українська Національна Армія. Матеріяли до історії

і брав вирішальну участь у багатьох боях:

1918 рік: Київ, Бахмач, Ромен;

1919 рік: Арсенівка, Крюків, Балта, Тираспіль, Вапнярка, Баланівка, Бершаль, Тульчин, Животів;

1920 рік: Арсенівка, Олексіївка, Голта, Наливайки, Долинська, Вознесенськ, Онапів, Вапнярка, Трушка, Снітково, Сарнів.

Результати боїв і воєнні успіхи є заслугою генерала Крата і його побратимів на командних постах: старшин, підстаршин і вояків. Це генерал Крат на чолі 8-го Чорноморського полку розгромив на Поділлі денікінський полк і захопив у полон 600 московських вояків. І коли під кінець 1919 року армія УНР опинилася в трагічному трикутнику смерти, та ще в умовах епідемії тифу, без зброї, стрілива, харчів, одягу, постало питання: що далі? Вирішено, що нездібні до боротьби можуть податися у польський полон, інші повинні боротися далі в запіллі ворога.

Це був стратегічний план: боротися у тяжких умовах партизанської війни, знесилити ворога і зберегти війська УНР, щоб весною з новими силами вести війну далі. Так вирішено виступити у славний опісля Перший зимовий похід. Полковник Крат став начальником оперативного відділу штабу 3-ої Залізної дивізії, а опісля аж до закінчення Першого зимового походу — начальником штабу Запорізької дивізії. Зимовий похід почався 6 грудня 1919 року. З військом вирушила теж, на прохання командарма, дружина генерала Крата пані Євдокія з Шевченків. Її завданням було податися в глибоке запілля ворога та нав'язати зв'язок з нашими повстанцями отамана Тулого. Пані Крат, виконуючи обов'язки зв'язкової, двічі потрапляла у більшовицький полон, але щасливо повернулася до своїх. За участь у Першому зимовому поході і за успішну діяльність була нагороджена орденом Залізного Хреста. Похід закінчився 6 травня 1920 року, маючи за собою успішні бої, що було заслугою планування, знання і досвіду ген. Крата як начальника штабу Запорізької дивізії.

Разом з інтернованою зрадливим союзником армією УНР ген. Крат перебував у Польщі аж до вибуху Другої світової війни. 1920 року дружина генерала була змушена залишитися на окупованій большевиками Україні. Аж у грудні 1923 року організованими зв'язками разом з малою донькою перейшла через Збруч до свого чоловіка. Під кінець Другої світової війни німці погодилися на наші вимоги створити Українську Національну Армію, в складі зложену з 1-ої Української дивізії та інших військових з'єднань. Президія Українського Національного Комітету (у згоді з президентом УНР Андрієм Лівицьким) призначила на командувача УНА генерала Павла Шандрука, який на командира 1-ої Української дивізії призначив генерала Михайла Крата. Проте так склалося, що аж після капітуляції Німеччини ген. Крат дістав письмовий наказ перебрати команду 1-ої Української дивізії, а коли англійські війська перебрали дивізію, потвердили генерала Крата командиром табору полонених у Белярії. На цьому посту генерал перебував до часу, коли большевицька комісія зажадала відділення старшин від вояцтва. Після повороту вже до табору в Ріміні віддався всеціло культурно-освітній праці в таборі. Його заслугою було також нав'язання зв'язку з Архиєпископом Бучком у Римі, що врятувало дивізію від видачі большевикам.

Те, що ген. Крат вклав багато праці в освітну ділянку «Народного Університету», має своє значення. Вояки були молодими людьми, і генерал, набагато старший від них, старався разом із своїми співробітниками передати їм те, чим він жив ціле своє життя. Передавав їм значення і вагу традиції, навчав, що одна програна битва чи війна не означає цілковитої поразки. Навіть досягнення найвищої нашої цілі — власної держави — ще не означає остаточної перемоги, бо завданням нації є бути постійно готовою боронити батьківщину на полях битв у війнах і розбудовувати всі національні ділянки в час миру.

Проходить наше життя, але світлі постаті історії залишаться назавжди, як змалювала велика поетеса Оксана Лятуринська:

І зрине кінь у височінь,

Як є в похідній збруї,

І дух твій вбраний в кармазин.

І запитає Юрій:

— Що мав ти над життя дорожче?

— Що на землі досяг?

— Я зроду воїну переможне!

Доніс свій золот-стяг!

Петро Дяченко

ПРОТИПАНЦЕРНА БРИГАДА «ВІЛЬНА УКРАЇНА»

Цей спомину який є радше історичним військовим нарисом, знайдено між паперами генерала Петра Дяченка, який помер 22 квітня 1965 р. в Америці.

 

ротипанцерна бригада була однією з частин Української Національної Армії. Її формування почато 22 лютого 1945 року з наказу СС Фюрунґ-Гавптамту за порозумінням з ген. П. Шандруком.

Звідки взято її рядовий і підстаршинський склад? У Берліні в той час протипожежні відділи на 85 відсотків складалися з українців, з-поміж яких і було доручено взяти 500 людей для формування куреня майбутньої бригади. До її формування викликано полк. Петра Дяченка (що тоді командував 3-ім українським піхотинським полком), який 21 лютого прибув до Берліна разом із своїм ад'ютантом пор. В. Гладичем. Серед пожежників було доволі велике число підстаршин з совєтської армії, натомість старшин майже не було. 22 лютого полк. Дяченко, в товаристві німецького капітана, приїхав до одного з відділів протипожежників. На площі стояло понад 500 пожежників. По короткій промові, в якій полк. Дяченко з'ясував ціль свого приїзду і запропонував усім, що бажають битися в рядах Української Національної Армії проти червоних москалів, виступити... Як на команду, всі 500 людей виступили. Аби не руйнувати відділу, відібрали тільки 75 людей — і тими щасливцями були краяни полк. Дяченка, полтавці з Миргородщини. Майже те саме повторювалося і по інших відділах. Усі мали вже досить німців і всі хотіли служити у власній армії.

25 лютого відділ у складі 500 осіб з Берліна був перевезений до міста Німека, якихсь 40 кілометрів на захід від Берліна, на дальше формування і вишкіл. Тут і був сформований 1-ий курінь бриґади в складі трьох мисливських сотень, підстаршинської сотні, кулеметної, мінометної і господарчої чот. Сотня складалась з 5 мисливських роїв, в кожному рої — 21 вояк. Командиром роя мав бути старшина або підстаршина зі старшинськими правами та двоє заступників. Така організація була накинута німцями на зразок їхніх протипанцерних частин та парашутних відділів.

З першого ж дня відчувався великий брак старшин, навіть на пости командирів сотень, не кажучи вже про обсаду роїв. На командира вишкільної сотні було призначено пор. Гладича, на решту сотень — поліційні старшини, прекрасні муштровики, але необізнані зі службою в полі. На чотах — вогневі підстаршини. Майже з першого дня навчань відчувалася потреба пророблення з командирами сотень і командирами вогневих чот їхніх ментових (тобто повчальних) програм. Ці вправи займали багато часу,