Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

те, що я начебто й стримував Гумбольдта, мені подобалося, як він шпетив Сьюела. Химерна, шалена Гумбольдтова фантазія, коли він давав собі волю, без сумніву, задовольняла одну з моїх найганебніших пристрастей.

— Сьюел нас використовує.

— Ти про що?

— Коли він повернеться, нас звільнять.

— Але я завжди знав, що це робота лише на рік.

— О, то ти не проти бути позиченою у «Герц» річчю, як ліжко на коліщатках чи дитячий нічний горщик? — запитав Гумбольдт.

Під шотландкою широкого, мов плед, піджака його спина почала горбитися (знайома мені ознака). Це накопичення бізонячої сили в його спині свідчило про те, що він замислив щось лихе. Його вуста й очі тепер мали грізний вигляд, а гребені чуприни здіймалися вище, ніж зазвичай. Його обличчя взялося блідо-гарячими променистими хвилями. Сіро-кремові голуби походжали своїми червоними ніжками по підвіконнях із пісковику. Гумбольдт їх не любив. Він вважав їх принстонськими голубами, голубами Сьюела. Вони туркотіли для Сьюела. Схоже, Гумбольдт деколи сприймав їх за його агентів та нишпорок. Зрештою, це був Сьюелів кабінет, і Гумбольдт сидів за його столом. Книжки на полицях теж належали Сьюелу. Нещодавно Гумбольдт поскидав їх у коробки. Він забрав багатотомник Тойнбі й поставив натомість власних Рільке та Кафку. До біса Тойнбі! До біса Сьюела!

— Чарлі, нас із тобою тут використають і викинуть, — мовив Гумбольдт. — Чому? Я скажу тобі. Ми євреї, абраші, маланці. Тут, у Принстоні, ми не становимо для Сьюела загрози.

Я згадав, як напружено міркував над цим, наморщивши чоло.

— Боюся, що й досі не зрозумів, до чого ти ведеш.

— Тоді спробуй поглянути на себе як на жидка Соломона Леві. Цілком надійно можна влаштувати замість себе жидка Соломона, а самому їхати на рік до Дамаска, щоб дискутувати про «Трофеї Пойнтона»[127]. Коли повернешся, твоє чудове професорство чекатиме на тебе. Ми з тобою не становимо жодної загрози.

— Але я не хочу йому загрожувати. І чого б це Сьюелу боятися?

— Бо він на ножах із цими цапобородими стариганами, з цими манірними чваньками в дусі Гамільтона Райта Мебі[128], які ніколи його не визнавали. Він не знає ані грецької, ані давньоанглійської. Для них він вошивий вискочень.

— Аж так? Отже, він самотужки вибився з низів. Тепер я на його боці.

— Він продажний виродок, через нього нас із тобою всі тут зневажають. Я почуваюся смішним, ідучи вулицею. У Принстоні ми з тобою, наче Мося та Йося з єврейського водевілю. Ми посміховиська — Ебі Кабібл[129] і компанія. Нас неможливо уявити членами принстонської спільноти.

— Кому потрібна їхня спільнота?

— Ніхто не довіряє цьому крутію. Йому бракує чогось людського. Особа, яка знала його найкраще — дружина, — покидаючи його, забрала своїх пташок. Ти бачив усі ті клітки. Вона не хотіла, щоб навіть клітки нагадували їй про нього.

— І пішла геть із пташками, які сиділи у неї на плечах і на голові? Годі вже, Гумбольдте! Скажи, чого ти хочеш?

— Я хочу, щоб ти почувався таким же ображеним, як і я, і не перекладав усе це на мої плечі. Чому в тобі немає гніву, Чарлі? А! Ти ж не справжній американець. Ти вдячний чужинець. Сповнений цієї «цілуй-землю-Елліс-Айленду» вдячності, властивої єврейським іммігрантам. А ще ти — дитя Великої депресії. Ти ніколи не думав, що матимеш роботу і навіть кабінет із письмовим столом і шухлядами — цілковито у твоєму розпорядженні. Ти й досі так тішишся, що не можеш перестати сміятися. Ти — наче та єврейська миша у великому християнському домі. І водночас ти так величаєшся, що ні на кого й не дивишся.

— Гумбольдте, мені байдуже до цих соціальних воєн. І не забувай усіх тих прикрих речей, що ти їх сказав про євреїв Ліги плюща. Лише тиждень тому ти був на боці Толстого, кажучи, що настав час відмовитися бути бранцями історії й розігрувати цю комедію, цю мерзенну суспільну гру.

Та сперечатися було марно. Толстой? Про Толстого ми говорили минулого тижня. Широке, розумне й стурбоване Гумбольдтове лице палало від бурхливих емоцій, що нуртували в його душі, та шалених ідей. Мені стало нас шкода, нас із ним, та й усіх нас, таких дивних істот, що живуть під Сонцем. Великі розуми, що впираються у набубнявілі душі. Та пригнічені душі, які тужать за іншим світом, що є їхньою домівкою. Усяк живий колись оплакував утрату свого світу-дому.

Я, занурений у подушки свого зеленого дивана, все це розумів. Ох, що є наше життя! Що таке бути людиною!

Жаль до Гумбольдта тепер зробив мене поступливішим.

— Ти всю ніч не спав і думав, — сказав я.

— Чарлі, ти довіряєш мені, правда ж? — раптом незвично різко запитав Гумбольдт.

— Господи, Гумбольдте! Чи довіряю я Гольфстріму? В чому я маю тобі довіряти?

— Сам знаєш, який ти мені близький. Нас із тобою єднають міцні зв’язки. Як братів.

— Не треба мене розчулювати. Кажи вже, Гумбольдте, заради Бога!

Письмовий стіл, коли за ним сидів Гумбольдт, здавався маленьким. Він не був розрахований на таких велетів. Гумбольдт нагадував трьохсотфунтового професійного півзахисника біля дитячої машинки. Його пальці з обгризеними нігтями тримали недопалок.

— Спершу виб’ємо мені тут постійне місце, — сказав він.

— Ти хочеш стати принстонським професором?

— Кафедру сучасної літератури, ось чого я хочу. А ти мені допоможеш. А коли Сьюел повернеться, то взнає, що мене офіційно призначено на посаду. Зараховано до штату. Уряд США послав його засліпити й підкорити тих бідолашних сирійців «Трофеями Пойнтона». Що ж, відбувши рік, пиячачи й бурмочучи довгі речення собі під ніс, він повернеться і виявить, що старі пройдисвіти, які ним гордували, дали мені повну ставку професора. Як тобі це?

— Не дуже. І тому ти не спав усю ніч?

— Чарлі, дай волю своїй уяві. Ти аж занадто спокійний. Усвідом завдану тобі образу. Розізлися. Він найняв тебе на роботу, наче чистильника плювальниць. Ти мусиш відсікти залишки давніх чеснот рабської моралі, що й досі пов’язують тебе із середнім класом. Я збираюся додати тобі твердості, залізної волі.

— Залізної волі? Це буде твоя п’ята робота — п’ята, про яку я знаю. Припустімо, я жорсткий. Тоді я запитав би в тебе: «Нащо це мені? Яку роль я маю зіграти?».

— Чарлі! — він спробував усміхнутися, але усмішка не вдалася. — Я маю план.

— Я знаю, що маєш. Ти, як той… як же його, який не міг випити й горнятка чаю, нічого не замислюючи… Як Александер Поуп.

Гумбольдт, схоже, сприйняв це за комплімент і беззвучно розсміявся крізь зуби. А тоді сказав:

— Ось що ти