Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

його до божевільні. Його то замикали, то відпускали. Він став професором кафедри англійської філології в якійсь глушині. Там він був видатним літератором. Деінде ж, за його власними словами, він був порожнім місцем. А потім помер, і його пам’ять вшанували хорошими відгуками у пресі. Він завжди цінував популярність, а «Нью-Йорк Таймс» — одна з найвпливовіших газет. Утративши талант і розум, він опустився й помер у злиднях, але тепер його рейтинг у культурному середовищі знову злетів угору й якийсь час він міг би тішитися престижем важливого невдахи.

* * *

Для Гумбольдта блискуча перемога Айзенгавера 1952 року стала особистим крахом. Він зустрів мене, наступного ранку після виборів, у важкій депресії. Його повне світлошкіре лице було страшенно понуре. Провів мене у свій кабінет, чи то пак кабінет Сьюела, геть забитий книжками. Я мав сусідню кімнатку. Опершись на маленький письмовий стіл, де лежала розгорнута «Таймс» із результатами виборів, він тримав цигарку між пальцями, притому розпачливо стискаючи долоні. Його попільничка, що за неї правила бляшанка з-під кави «Саварино», була вже повна. Річ була не лише в тім, що не справдилися його надії чи що культурний розвиток Америки міг призупинитися. Гумбольдт боявся.

— Що будемо робити?

— Доведеться вичікувати, — відказав я. — Можливо, за наступної адміністрації нам вдасться потрапити до Білого дому.

Але Гумбольдтові того ранку було не до жартів.

— Послухай, — сказав я. — Ти редактор відділу поезії в «Арктурус», штатний співробітник «Гільденбранд енд Компані», платний консультант у Фонді Беліші та викладач у Принстоні. У тебе контракт на створення посібника з сучасної поезії. Кетлін казала мені, що якби ти навіть дожив до ста п’ятдесяти років, то й тоді не зміг би відробити всіх авансів, що маєш їх від видавців.

— Ти би не заздрив, Чарлі, якби знав, яке у мене скрутне становище. Здається, я маю багато можливостей, але все це — мильна бульбашка. Я в небезпеці. Ти — без жодних перспектив — маєш набагато певніше становище. А тепер ще й ця політична катастрофа.

Я відчував, що він боїться своїх сільських сусідів. У нічних кошмарах вони підпалювали його будинок, зчиняли стрілянину, лінчували його і викрадали дружину.

— То що ми тепер робитимемо? Який наш наступний крок? — запитав Гумбольдт.

— Наш крок?

— Або ми виїжджаємо зі США до наступних виборів, або окопуємося тут.

— Можемо попросити у Гаррі Трумена політичного притулку в Міссурі.

— Не жартуй зі мною, Чарлі. Мене запросили до берлінського Вільного університету читати лекції з американської літератури.

— Звучить чудово.

— Ні, ні, — квапливо відповів він. — Німеччина — небезпечна. Я б не ризикнув туди їхати.

— То залишається окопатися тут. Де ти збираєшся окопуватися?

— Я сказав «ми». Ситуація дуже загрозлива. Якби ти мав хоч крапельку інтуїції, то відчував би те саме. Думаєш, якщо ти такий милий хлопець, такий тямущий та окатий, то ніхто тебе не зачепить?

Далі Гумбольдт узявся ганити Сьюела.

— Сьюел — це справжній щур, — сказав він.

— Я думав, що ви давні друзі.

— Давнє знайомство — це не дружба. А тобі він хіба сподобався? Він терпів тебе, поводився, наче робить велику ласку. Був зверхній, ставився до тебе, як до пішака. Він жодного разу до тебе не заговорив, а весь час розмовляв тільки зі мною. Мене це обурило.

— Ти цього не казав.

— Я не хотів одразу ж тебе під’юджувати і викликати твій гнів. Не хотів від самого початку псувати тобі настрій. Гадаєш, він хороший критик?

— Чи здатен глухий настроювати піаніно?

— Одначе в нього гострий розум. Гострий розум, здатний на всілякі підступи. Не варто його недооцінювати. До того ж він жорсткий супротивник. Але стати професором, навіть не маючи ступеня бакалавра… це свідчить саме за себе. Його батько був усього лише полісменом, а мати — пралею. У Кембриджі[123] вона прала Кітреджу комірці й завдяки знайомству з ним домоглася для свого синочка вільного доступу до бібліотеки. Він спустився у гарвардське книгосховище нікчемою, а вийшов звідти справжнім титаном. Тепер він достеменний англо-американський джентльмен і попихає нами. Ми з тобою піднесли його статус. Перед двома євреями він корчить із себе велике цабе і видатного діяча.

— Чому ти так хочеш налаштувати мене проти Сьюела?

— Бо ти надто гоноровий, щоб на когось образитися. Ти навіть більший сноб за Сьюела. Гадаю, ти, мабуть, належиш до того ж психологічного типу, що й Аксель[124], якого цікавить лише власне натхнення, а не зв’язок із реальним світом. Реальний світ може поцілувати тебе в зад, — розлючено кинув Гумбольдт. — Гроші та статус, успіхи і невдачі, соціальні проблеми й політика — такі дурнички тебе геть не обходять. Нехай такі нещасні виродки, як я, мастять собі тим голову.

— Коли й так, то що в цьому поганого?

— А те, що всі ці непоетичні обов’язки ти спихаєш на мене. Ти, мов король, який розслаблено схиляється на спинку трону, кидаючи людей наодинці з їхніми проблемами. Ти немов кажеш: «До мене і муха не причепиться, а вас так і обсідають». Чарлі, ти не прив’язаний ні до місця, ні до часу, ні до гоїв, ні до євреїв. До чого ж ти прив’язаний? «Інші чекають наших запитань. Але ти — вільний!»[125] Сьюел принизив тебе, і ти теж на нього ображений, не заперечуй. Але тобі не до нього. Ти завжди занурений у власні думки, немов розмірковуєш про долю Всесвіту. Скажи, що це за грандіозна річ, над якою ти весь час працюєш?

Я й далі лежав на своєму зеленому плюшевому диванчику, поринувши того величного холодно-блакитного грудневого ранку в медитацію. Система центрального опалення чиказької висотки видавала могутній гул, що я без нього цілком міг би обійтися. Хоча я все ж таки вдячний сучасній інженерії. Проте зараз був глибоко зосереджений і перед моїми очима стояв Гумбольдт у своєму принстонському кабінеті.

— Ближче до діла, — сказав я йому.

У нього, схоже, пересохло в роті (таблетки викликають спрагу), але пити було нічого. Натомість він знову закурив і сказав:

— Ми з тобою друзі. Сьюел привів мене сюди. А я привів тебе.

— Я вдячний тобі. А от ти не відчуваєш вдячності до нього.

— Бо він скурвий син.

— Можливо.

Я був не від того, щоб почути таке про Сьюела. Він знехтував мною. Проте Сьюел, зі своїм ріденьким волоссям, із вусами, схожими на висохлі колоски, пропитим обличчям, пруфроківською[126] витонченістю, манірною елегантністю сплетених рук і схрещених ніг, зі своїм невиразним бурмотінням на літературні теми, не був небезпечним ворогом. Попри