Олександр Аркадійович Сидоренко - Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко

знизити цей запал — Йоан похмуро подивився на свій черговий лук: чорну футболку з низькою розхристаною горловиною і білі лляні штани колонізатора — й пробурчав: 

— На мене хоч що вдягни — вийде чорт. 

— Та нє, — спробував відбити напад стиліст. — Вот ето — хорошо. 

— Чорт-чорт. Я завжди як чорт. Був би геєм — була б справжня трагедія. 

Валерій аж схлипнув від душевного болю, а Ваня почав обережно стягати футболку через голову, аби нічого не раптом не луснуло й не довелося купувати цю красу, від якої за милю тхнуло популярністю. 

* 

Зупинилися на двох луках — білому льняному, під фотосет на ґанку приватного будинку, та чорному блискучому, під вихід на публіку — штани «під шкіру» та піджак з блискітками. Ваня акуратно склав лахи до рюкзака й подякував за час, Валерій оговтався від «компліментів» й провів його до виходу з неабиякою полегкістю — роботу виконано, речі підібрали, клієнт красивіший за попередню версію. 

На вулиці Ваня перевірив телефон — стара звичка вимагала одразу запостити селфі й перевірити лайки. Смішно згадувати, а колись він кілька тижнів збирався з духом для того, щоби сфоткати свій відбиток у дзеркалі готельного ліфта — боявся, що після цього в нього почнуть рости груди й провалиться кадик — перші кроки до того, щоби дзюрити сидячи. 

 

Що ж, тепер замість цих фоточок з’являться професійні. Лайків значно побільшає, а до мереж доведеться повертатися — без прокачаних акаунтів його тупо не візьмуть до світлого майбутнього, з сольними концертами та персональними гримерними. 

Було два пропущених дзвінки від Трушина. Ваня передзвонив і почув, що директор ледь не захлинається від щастя: 

— В Бєрдянскє, может, день рождєнія отработаєм. І, прикінь, пацанчік какой-то з мусарні набрал, по прєссє у ніх главний, хотят тєбя на Дєнь міліції. 

— Поліції. 

— Шо поліції? 

— Ну, день. 

— Так одін хєр, — Гєна трохи образився за те, що підопічний не розуміє розмаху. — Я, корочє, ім і Лапу втуліл, на одну пєсню. Тока надо у нєй поіскать шото мужествєнноє, бєз блядства. 

— Не факт. Може, їм якраз того і треба. 

— Посмотрім. І я подумал, што єслі тєбя с банка набєрут, ти ім скажи — занят, готовлюсь к виступлєнію на Днє мі... Поліції, блядь. Отвєчаю, на мєсяц отвянут. 

Жарт був непоганий, якраз у стилі соковитого оптимізму Трушина, тому Ваня хмикнув у відповідь, ніби погоджуючись. 

— Шо там Валєрій? Он скінул мнє пару фоток, там всьо красіво. Он Іра просіт пєрєдать, шо ти наконєц-то такий, як треба. 

«Кому треба?» — от головне питання! 

— Добре, речі я забрав, ти за них розрахуєшся? — спитав Ваня, коли підходив до метро й зупинився, аби зв’язок не перервався. 

— Ну, ми так договорілісь, шо ето на пробу. Он сільно хочєт Лапу одєвать, там єсть дє развєрнуться. Тіпа, я єго туда представлю через твої еті… образи. 

«Обра´зи», — подумав Ваня, але сказав: 

— Ок, на зв’язку, — та спустився в темряву, радіючи, що йому свого часу пощастило з менеджером, який щиро ненавидить платити будь-кому і за будь-що. 

* 

Тоня чекала там, де й домовлялися — біля виходу з «Золотих воріт». Вона знову перетворилася на яскраву дівчинку, що сяяла на тлі перехожих і привертала погляди кадичної частини людства. Як для ділової зустрічі зі сумним підґрунтям, вдягнулася вона сміливо — в коротку бордову сукню, поверх якої натягнула фірмове жіноче худі «Metallica» з красивим чорним лахміттям нижче діафрагми. Ваня бачив таке в інтернеті, але наживо — вперше. Ти диви. 

Широко усміхнулась і вирушила назустріч Вані. На кілька секунд йому самому здалося, що він прийшов на побачення, та забув купити квіти. Що зараз вони підуть кудись у парк Шевченка, а там візьмуть морозива та знайдуть вільну лавочку. Вона розповідатиме про витівки подружок по універу, він — про гастрольні приколи. Буде нарешті весело. 

 

Стоп. Спробуй ще. Ви йдете в офіс страхової компанії битися за гроші її брата. Без виплати страховки Тоні з дідусем буде тяжко. Поліція не допоможе, для них справу закрито, а телебаченню опісля титрів взагалі все фіолетово: хоч смерть, хоч гроші, хоч цунамі. Вони йдуть вдвох, лише вдвох — він пообіцяв допомогти в цій справі, й пара камер зафіксувала дане слово. 

Ваня усміхнувся — ледве помітно, з повагою та розумінням моменту, не нахилився поцілувати дівчинку в щічку, хоча вона, схоже, на це й чекала. 

— Не знав, що ти любиш «Металіку», — сказав він напівофіційно, ніби це зустріч за лаштунками з малознайомою жінкою, яку він десь бачив раніше. 

— Шо? — не зрозуміла Тоня й швидко виправилася: — Що? 

Ваня вказав на широкий напис там, де… Ну, там, де в неї були груди. Явні такі. Й одразу зрозумів, що це було зайве в тому тоні, який він обрав для старту розмови. 

— А, ти про це, — Тоня натягнула худі за шмаття й роздивилася напис, нахиливши при цьому маленьку голівку. Якась давня французька співачка мала таку саму зачіску. Хтось із маминих журнальних жінок. Як її звали? Ну що ти поробиш з цією дурною головою, яка завжди невчасно намагається згадати якусь чухню... Тьху на неї, тьху! 

— Це — група. Легендарна група. Вони колись були в Києві. Але люди не прийшли на виступ й вони образилися. Більше не приїдуть. 

— А, не знала. Рома давно подарив, хороша вещь. 

— Хороша. Ладно, куди нам? 

— На Рейтарскую. Будинок 69, — цифри Тоня вимовила з первним наголосом, пирскнула й перевірила реакцію. Її не було, тоді дівчинка розвернулася спиною до метро й вказала напрямок: мовляв, туди. 

Вони вирушили мимо воріт і туристів. Аби не мовчати та якось покерувати ситуацією, Ваня запропонував дорогою випити кави, але дівчина відмовилася. Ну, воно й на краще, бо гроші є шанс таки зберегти. Ваня не знав, як йому бути — він йшов за Тонею й намагався вигадати тему розмови. Питати про брата? Зарано — може заплакати. Щось сказати про погоду? Буде схоже на побачення. Але ж треба щось сказати, не йти ж мовчки. Спитати про діда? Типу, як він почувається після похорону? Ніби нормально. 

Добираючи слова, він подивився на її ноги, які жваво крокували в білих найках під сукнею, що була більше схожою на велику футболку. Хороші ноги. Нічого зайвого. Вже захолодно для такого