Олександр Аркадійович Сидоренко - Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко

до салону хвилин на двадцять — поки відсидівся на «Позняках», заспокоївся, віддихався, вгамувавши спочатку фізичний біль, потім душевний. Люди й тут дивилися, впізнавали — один чоловічок, зранку бухий, підійшов й нерозбірливо попросив автограф. Ваня йому відмовив, і це, між іншим, сталося вперше в його короткій кар’єрі. Знову занервувався, знову заспокоївся, а потім вже поїхав далі. 

Валерій призначив зустріч у салоні «Барбер-Жлоб». На вивісці було зображено нахабного вікінга, вочевидь, змальованого з Рагнара Лодброка — тестостерон із цього портрета ледь не бризкав. Всередині було модно та просторо — що не кажіть, а нічого кращого за лофт людство не вигадало. Вздовж стін розташовувалися крісла, а всередині — величезний диван, композиційно все нагадувало кав’ярню «Central Perk» із серіалу «Друзі». 

Більшість крісел позаймала бородата клієнтура, над якою працювали так само бородаті барбери. Більшість — кремезні, забиті мастями та схожі на байкерів із кіно. Накачані — бач, як груди випинаються. Цікаво, вони б встрягнули в скандал у метро? Чи побоялися б за бороди? 

На Ваню подивилися, але побіжно, мелькома: зайшов чувак — ну і зайшов. Ці люди не дивилися епічні шоу вітчизняного виробництва, тому їм було все одно, хто він — баскетболіст «Будівельника», Бронзовий Голос країни чи просто довготелесий пацан, якому давно слід вкоротити волосся. 

— Ай-я-яй, — між крісел з’явився Валерій. Він тримав чашку в руці, незадоволено хитав головою, й було незрозуміло, що саме викликало таку реакцію — довжина та форма волосся, фасон куртки чи спізнення на двадцять чотири хвилини. — Проходім, — манірним голоском, з якого ніби вирізали всі частоти, окрім верхньої середини, скерував стиліст і відкинув покривало з вільного крісла. 

«Все як у ЛОРа, — подумав Ваня. — Зараз доведеться розкривати рота та тягнути «Ааа» сі малої октави». Він мовчки підійшов, всівся та віддав себе в руки провидіння — хай буде, як буде. Валерій огидно сьорбнув з чашки, поставив її на столик й почав розпушувати хаєр. 

— Смотрєл ефір? — спитав стиліст і виміряв довжину волосся. 

— Та дивився… Таке, — Ваня збирався довірити цьому хлопчику свій зовнішній вигляд, а не думки. 

— Цифри вродє хорошиє, адмінша скідивала в чат, відєл? — Валерій не збирався згортати тему, ніби бажав поділити радість від вправної спільної роботи. Тільки- от Ваня не волів про це говорити, та й Іра видалила його з чату одразу після того, як він пішов з кафе «Царське полювання». 

Тому він просто промовчав. Валерій подивився в дзеркало, відпустив волосся й рішуче промовив: 

— Так, пошлі подмоємся. 

Це, вочевидь, мало сприйматися як професійний жарт. Не сприйнялося. Так само мовчки Ваня пройшов за стилістом до кімнати з дорогими напівлежачими кріслами, біля яких стояли спеціальні раковини. 

— Что будєм дєлать? — спитав Валерій, швидкими й приємними (якщо вже чесно) рухами промиваючи хаєр. 

— Ризикнем, — видушив зі себе Ваня. — Щось нове. 

— Нове, так нове. Сдєлаєм із тєбя Ролло. 

— Лодброка? 

— Нє там, дє у нєго прямиє, а тєбє собєрьом на затилкє, шапочку. Віскі побрєєм. І отпустім бороду. Бєз нєйо сєйчас нічєго нє работаєт. 

— Добре. 

По-своєму Ваня вже пробував — не спрацювало. Що ж, настав час спробувати по-їхньому. Спробувати те, що працює. Спробувати взяти Лапу за руку, всміхнутися в об’єктив, але так, щоби зубів не було видно. Спробувати пограти за правилами блядського цирку. Але як компенсацію спробувати й щось для себе. Написати пісню. Не просто пісню — ефірний хіт, який проб’є кригу й витягне його на берег. 

Вони повернулися до зали, де Ваніне волосся зазнало невідворотних змін. Бронзовий Голос примружив очі й задумався про текст пісні. Про що він має бути? Про те, що ніколи не запізно почати нове життя? Може бути. В салоні співав «Rag’n’Bone», холодні спритні пальці Валерія перебирали волосся, ножиці чикали, довгі прядки падали кудись вниз. Все, назад дороги не було. 

* 

Він ледь не заснув, тому з запізненням відреагував на команду Валерія: 

— І снова здраствуйтє. 

Так не хотілося виринати з мороку напівзабуття, в якому Йоан 3.0 блукав власним майбутнім з новою прошивкою. 

Спочатку був просто Ваня, пацан з хору, потім настав Йоан Другий, дурко з провінції, якому випало перемогти в головному талант-шоу країни. Старий жарт казав щось про блискавичну кар’єру — «з села — в підараси», тільки тут друга частина вислову дещо корегувалася: «з містечка в натурали». Хм, а так зовсім не звучить. 

Все ще добираючи епітет для самого себе, Ваня розплющив очі, аби зустріти Йоана Третього, й побачив… Самого себе побачив, якому ще більш вертикально сплюснуло обличчя внаслідок виголених скронь. Волосся тепер не падало на плечі, а десь ховалося. Ваня покрутив головою — ось де воно, зібралося на потилиці. 

На мордатих барберах подібні зачіски виглядали природно — загрозливо та маскулінно. А на Вані… На Ваню ніби просто вдягли чуже, як завжди. Яким же буде наступний, четвертий Йоан? Грозним? Лисим та злим? Думати про це ніколи — задоволений Валерій визирав з-за спини й буквально вимагав схвального ствердження. Вимагав свого заслуженого «вау». 

— Вау, — насилу спромігся видати Бронзовий Голос. — Так, борода буде потрібна. Без бороди це не спрацює. 

Стиліст відчув скепсис, тому поквапив: 

— Так, ідьом посмотрім, что по одєждє єсть. 

Ваня підвівся, зловив на собі оцінні погляди бородатої громади та пішов за Валерієм, все ще намагаючись дібрати слово, яке могло б описати його актуальне кредо замість «підараса» з жарту. З села… в… кого? 

За «помийною» кімнатою була ще одна — склад, в якому громадилися численні коробки з якимись засобами — гелями для волосся, напевно. Чоловіки Землі щодня використовували мегатонни гелю, наче зализані італійські мафіозі зі старого кіно. Виробники бальзамів і олій, мабуть, у захваті від таких трендів. 

Розсунувши важкі коробки, Валерій надибав під стіною величезний чорний пакет, в якому зазвичай викидають грандіозну кількість сміття. В певному сенсі так і було — одяг зі зйомок вважався здобиччю стилістів, його здавали в оренду десятки разів, і що дорожчим було початкове шоу, то більше хвиль з одягу воно пускало болотом. 

До стіни притулилося велике дзеркало на увесь зріст. Ваня почав вдягатися в запропоновані стилістом набори й дефілювати, роздивляючись себе. Переважали яскраві сорочки, коротенькі вузькі штанці та легкі курортні тухлі — стиль «мрія сутенера». Розмір ноги в одного з «холостяків» був 45 — те, що треба. 

Ваня собі відверто не подобався, проте Валерій час від часу плескав у долоні, промовляючи: 

— Супер, пушка, ракєта. 

Треба було якось