Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

високі інформатори один за одним зупиняють співпрацю, а ми не маємо ресурсів цьому запобігти. І знайти нових неможливо! Скоро посипляться низи...

Немир скреготнув зубами.

— Ще кілька моїх людей зникло... Геть різні місця, різні доручення, різні нитки — і наче під землю провалилися. Курва!

— Як тоді з недобитками Вільної Зграї?

Таємниця історії, в яку Пилип із друзями ускочив одразу після отримання золотої клямри, так і зосталася нерозгаданою. Хто викрадав новобранців? Хто винен у каліцтві Савки й інших смертях? Вони не дізналися. Так само, як Орден не з'ясував причину бійні, що призвела колись до Вовчої війни. Іноді Пилипу здавалося, що за всіма цими подіями стояв невідомий ворог, проте це було неможливо — надто великий масштаб. Деякі речі назавжди залишаться нез'ясованими, особливо смерті сіроманців.

А тепер нові зникнення контррозвідників... їх переграють на власному полі. Ще одна рана для конаючого Ордену.

— Забагато збігів. Але нічого, брате, Рада Сімох має кілька ідей, як покращити наше становище, — Басюга невесело всміхнувся. — Ми здолаємо цю руїну, загартуємося та повстанемо знову. Не займай!

— Не займай, — тихо відлунив Пилип.

— Як почувається Звір? — Басюга полюбляв змінити тему швидко, аби захопити співрозмовника зненацька.

— Контролюю його, — збрехав характерник.

— Мовчить? І не вилазить?

— Саме так.

А-га-га-га! Ну ти й брехло!

— Добре. Ми завершили.

Пилип підвівся зі стільця. Басюга підняв руку.

— Перед тим, як підеш, останнє запитання... Ви з братом Енеєм ще підтримуєте стосунки?

Басюга ніколи не відпускав його без кількох слів наостанок.

— Листуємося. Планували сьогодні ввечері зустрітися, — Олефір уважно глянув на Басюгу. — Еней у халепі?

— Упритул наблизився до неї, — Немир пробігся пальцем по ребру паперового стосика і вихопив звідти невеличку записку. — Дисципліна ніколи не була чеснотою вартових. Я не звинувачую Колодія, у цьому курені так склалося історично. На їхні вибрики ми завжди дивилися крізь пальці, але брат Еней...

Басюга зітхнув й заховав записку до іншого стосика.

— Перекажи йому наступне: всі ми грішні і часом хочемо підзаробити, але Еней має зупинитися, доки за ним не прийшли призначенці.

— Отже, він у халепі, — констатував Пилип. — Перекажу обов'язково.

— Дякую, Варгане. Невдовзі побачимося. Нехай Мамай допомагає.

— Нехай Мамай допомагає.

Що вже встругнув брат Еней? Якщо сам осавула контррозвідки натякає на призначенців, то Бойко опинився на самому вістрі. Ох, Енею! Завжди спочатку зробить, а потім подумає...

Наступного разу перегриземо горлянку Басюзі? Він навіть не встигне писнути.

— Замовкни.

Якщо Еней у місті, то він має відпочивати за гальбою пива, виснував Пилип. Пошук розпочав з «Чорта і Ведмедя», закладу Ярових, де стара ватага за традицією зупинялася в серпні, звідти завітав у «П'яну клямру», опісля методично взявся прочісувати шинок за шинком.

— Пане лицарю! Пане лицарю! — гукнула жвава крамарка з намету вогнепальної зброї. — Хвилинку вашої уваги!

— Не цікавить, — відповів Пилип, але вона вже загородила йому дорогу.

— Знаю-знаю! Бачу лучника з південних степів, що до скону відданий сагайдаку та стрілам, — вона посміхнулася, глянувши на його довгу косу. — Приділіть мить вашої уваги! Цей новітній витвір зброярського мистецтва ніколи не замінить вірний лук, проте надійно доповнить грізний характерницький арсенал!

Жінка мала добре підвішеного язика, глибоко декольтовану сорочку та веселу вдачу. Першим бажанням Пилипа було оминути її, натомість він спинився.

Скільки в нас уже не було жінки, га ?

— Лише погляньте на цю пречудову манюню! — перед характерником з'явився зовсім невеличкий піштоль, що нагадував іграшку. Схожу мав отруєний пан Пузань, що нині розкладався десь у лісовій могилі. — Легка й практична! Так, це справжня вогнепальна зброя. Скажу по секрету: сама таку ношу! Ближче до серця.

Продавчиня підморгнула й поправила декольте. Пилип відчув приплив слини і швидко ковтнув.

Хочеш.

— Цю крихітку ніхто й не помітить, але її постріл порятує у критичний момент!

Жінка вправно перехопила піштоля та зробила уявний постріл. Декольте здригнулося, а з ним і серце Пилипа.

Хочеш її!

— Влучний постріл за десяток кроків! Звук ледь чутно, уваги не привертає. Я б сказала, що чудово підходить для замахів, ха-ха, але призначений для самооборони. Бажаєте зробити пробний постріл, шановний лицарю? Безкоштовно! — вона вказала на побитий кулями дерев'яний силует, що тулився за її наметом до стіни занедбаної корчми.

Хочеш її! Хочеш її!

— Дайте потримати.

Олефір зважив піштоля в руці — ледь важчий за метальний ніж. Указівний палець ліг на спусковий гачок. Пилип приклав маленьку цівку собі до скроні.

— Стріляють зазвичай у мішень, — розсміялася крамарка. — Та якщо маєте бажання, можете випробувати й на власній голові! Тільки не сріблом.

— Амуніція звичайного піштоля не пасує?

— Маєте рацію, пане лицарю, для цього малюка потрібні капсуль і куля трохи менші за стандарт, подарую два десятки, якщо купите...

— Беру, — вирішив Пилип.

Візьми краще її! Розплющ очі, сама проситься!

Характерник заплатив не торгуючись — напевне, переплатив кілька десятків талярів — та пішов геть. Пошуки Енея забулися: Пилип крокував бездумно, стискаючи в руці маленького піштоля.

Після пожежі у садибі священника, коли він тижнями гасав по полках і паланках у даремних пошуках нового сліду, Пилип зрозумів Северинового батька. Втративши єдине кохання, той почувався живим тільки у вічній гонитві, цілком усвідомлюючи її беззмістовність, але спинитися не міг, інакше втратив би єдиний сенс життя.

Єдиний сенс життя — жити якомога довше.

Тільки Ігор не зумів вчасно спинитися і дозволив Звірові перемогти: Пилип не повторить його помилки.

Сміховинно. Годі відмовлятися від мене!

Він зарядить цей піштоль срібною кулею. Викриє змову проти Ордену, хто би за нею не стояв, і на цьому його останнє полювання скінчиться. Тож він прикладе цівку собі до скроні та натисне на гачок.

Бридні.

Якщо відчує, що вже час, зробить це раніше. Він лицар — і піде з життя по-лицарськи, на власних умовах, де й коли забажає, у характерницькому однострої, без перетворення на осатанілого хижака, котрому бути трофеєм Олекси Воропая або загону призначенців.

Самогубство — вибір слабаків.

— Замовкни!

— Вибачте, — почулося поряд. — Але я нічого не казав!

Пилип стрепенувся: виявилося, що в думках він покинув місто і завмер просто посеред дороги. На нього здивовано витріщався кирпатий юнак, в око кидався черес із відсутньою золотою клямрою.

— Усе добре? Бо ви так завмерли...

— Інколи базікаю сам із собою,