Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

ними в своєму пишному військовому вбранні, як сон, як мрія. Від того кохання їх стає надзвичайно поетичним. Свіжа, невинна, як голубка, молода дружина раптом пізнала всі розкоші, все раювання жінки, яка вся створена дня кохання. Весь початок весни її, проведений з цим могутнім, вільним сином війни, зібрав дня неї радість всього життя в одну блискавично швидку мить. Проти неї ніщо все інше життя; вона живе однією цією миттю. Сумуючи з ранку до вечора, вона чекає повернення свого чорнобривого чоловіка.

Ой чорнії бровенята!

Лихо мені з вами:

Не хочете ночувати

Ні ніченьки самі.

Вона вся живе спогадом. Все, на що вони дивилися удвох, куди вони удвох ходили, що удвох говорили, — все це пригадує вона, не упускаючи жодної дрібниці. Вона звертається до всього, що бачить у природі, повній життя, і навіть до бездушних предметів, і всім їм говорить і скаржиться. І які прості, які поетично прості її сповнені душі слова! До всього застосовує вона стан душі своєї і не може наговоритися, тому що людина багатомовна завжди, коли в її смутку є таємна втіха. Нарешті з тихим, але безнадійним відчаєм говорить вона:

Та вже ж мені не ходити,

Куди я ходила!

Та вже ж мені не любити,

Кого я любила!

Та вже ж мені не ходити

Ранком попід замком!

Та вже ж мені не стояти

Із моїм коханком!

Та вже ж мені не ходити

В ліски по горішки!

Та вже ж мені минулися

Дівоцькії смішки!

Щоб хоч трохи зробити доступною для тих, хто не знає малоросійської мови, глибину почуттів, розсипаних у цих піснях, наводжу одну з них у перекладі[118]:

Рассердился, разгневался на меня мой милый!

Вот он седлает своего вороного коня и едет далеко, далеко от меня. «Куда же ты, мой милый, голубчик мой сизый, куда ты уезжаешь? Кому ты меня, беззащитную, молодую, кому оставляешь?»

«Оставляю тебя, моя милая, одному Богу. Жди меня, пока не возвращусь из дальней дороги».

О, если б я знала, если бы видела, откуда будет ехать мой милый, я бы ему по всей дороге мостила мосты из зеленого тростника и всё бы ждала его в гости.

Боже всесильный! выровняй все долины и горы, чтобы везде было ровно, чтобы оттоле ему до самого дому было хорошо ехать.

Чу! луга шумят, берега звенят, по дороге зеленеет трава — это он! это мой милый едет!

Чу! луга шумят, берега звенят, расцветает калина — верно, где-нибудь мой милый, голубчик мой сизый, с другою разговаривает.

«Зачем же ты не приехал, зачем не прилетел, как я тебе говорила? Коня ли не имел, дороги ли не знал, или мать не велела тебе?»

«Я коня имею; я и дорогу знаю, и мать еще вчера с вечера велела мне седлать коня.

Но только лишь сяду на коня, только лишь выеду за ворота, как уже бежит за мною другая и так жалко стонет, так плачет, что тоска ее хватает за самое сердце».

Можна навести до тисячі подібних пісень, можливо, навіть далеко кращих. Всі вони милозвучні, запашні, різноманітні надзвичайно. Скрізь нові барви, скрізь простота і невимовна ніжність почувань. Де ж думки в них торкнулись релігійного, там вони надзвичайно поетичні. Їх не дивують колосальні утвори вічного Творця: цей подив охоплює вже того, хто став на вищий ступінь самопізнання; але їх віра така невинна, така зворушлива, така непорочна, як непорочна душа немовляти. Вони звертаються до Бога, як діти до батька; вони вводять його часто у побут свого життя з такою невинною простотою, що щире зображення його стає у них величним у самій простоті своїй. Від цього найбільш звичайні предмети в їх піснях повиваються невимовною поезією, чому ще більше допомагають залишки обрядів древньої слов’янської міфології, які вони підкорили християнству. Часто зажурена діва благає Бога, щоб він засвітив на небі воскову свічку, поки її милий перебреде через ріку Дунай. На всьому печать чистого первісного дитинства, отже і високої поезії. Виклад пісень їхніх,-як жіночих, так і козацьких, майже завжди драматичний — ознака розвитку народного духу і діяльного, неспокійного життя, яким довго жив народ. Пісні їх майже ніколи не перетворюються в описові і не займаються довго зображенням природи. Природу в них ледве тільки видно в куплеті; та проте риси її такі нові, тонкі, чіткі, що подають весь предмет; а втім, до них вдаються для того тільки, щоб сильніше висловити почуття душі, і тому явища природи покірно йдуть у них за явищами почуття. Те саме у них подається разом і в зовнішньому, і у внутрішньому світі. Часто, замість цілого зовнішнього, є тільки одна різка риса, одна частина його. В них ніде не можна знайти такої фрази: був вечір; але замість цього говориться про те, що буває ввечері, напр.:

Йшли корови із діброви, а овечки з поля,

Виплакала карі очі, край милого стоя.

Через те дуже багато хто, не зрозумівши, вважав подібні звороти нісенітницею. Почуття у них виявляється раптом, сильно, різко і ніколи не охолоджується довгим періодом. У багатьох піснях нема однієї загальної думки, так що вони схожі на ряд куплетів, з яких кожний має в собі окрему думку. Іноді вони здаються зовсім безладними, тому що складаються в одну мить, і через те що зір народу живий, то звичайно ті предмети, які перші впадають в очі, перші входять і в пісні. Та зате з цієї строкатої купи виступають такі куплети, які вражають найбільш чарівною безпосередністю поезії. Найяскравіший і найвірніший малюнок і найдзвінкіша звучність слів разом поєднуються в них. Пісня складається не з пером у руці, не на папері, не з точним розрахунком, але у вихорі, у забутті, коли душа дзвенить і всі члени, порушуючи спокійний, звичайний стан, стають вільнішими, руки вільно розпростерті і дикі хвилі веселощів несуть його далеко від усього. Це помічається навіть у найбільш тужливих піснях, надривні звуки яких з болем торкаються серця. Вони ніколи не могли вилитися з душі людини у звичайному стані, при реальному погляді на предмет. Тільки тоді, коли горілка перемішає і порушить весь прозаїчний напрям думок, коли думки незбагненно дивно, у незгоді звучать внутрішньою