Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Нам це відомо, добрий Менехме, — мовив Геракл з причепуреною поштивістю, — і ми прийшли не купувати в тебе статуї…
Менехм упівоберта скинув на Геракла рештками погляду:
— Що ти тут робиш, розгаднику таємниць?
— Розмовляю з колегою, — відказав Геракл. — Ми обоє митці: ти вирізьблюєш істину, а я її виявляю.
Скульптор далі вовтузився за столом, недоладно брязкаючи приладдям. Відтак запитав:
— Хто це з тобою?
— Моє ім’я… — із гідністю здійняв був голос Діагор.
— Це мій друг, — перебив Геракл. — Повір, значною мірою я тут через нього, але не марнуймо часу…
— Атож, — погодився Менехм, — не марнуймо часу, бо мені треба працювати. У мене замовлення від однієї аристократичної родини зі Скамбонід, і менше ніж за місяць я мушу його закінчити. А крім цього, маю ще багато інших справ… — він знову зайшовся кашлем, брудним і ламаним, як його слова. Раптом він покинув те, що робив за столом, і піднявся сходами на поміст. Рухи його були постійно рвучкі, незграбні. Геракл украй приязно мовив:
— Лише кілька запитань, друже Менехме, і якщо ти мені допоможеш, ми швиденько закінчимо. Ми хочемо знати, чи кажуть тобі щось імена Трамаха, сина Мерагра, Анфіса, сина Праксіноя, та Евнея, сина Трісіппа.
Менехм, що на помості знімав простирадла з накритої ними скульптури, завмер.
— Чому ти це запитуєш?
— Але ж, Менехме, якщо ти відповідатимеш запитанням на запитання, то як нам закінчити швидко? Домовмося так: спершу дай відповідь на мої запитання, а тоді я відповім на твої.
— Я знаю їх.
— Це пов’язано з твоєю роботою?
— Я знаю багатьох ефебів у Місті… — він замовк, коли чергове простирадло за щось зачепилося. Йому бракувало терплячості; протистояння відчувалося в кожному його русі; предмети наче кидали йому виклик. Немовби остерігаючи простирадло, він двічі коротко смикнув його. Відтак зціпив зуби, уперся ногами в дерев’яний поміст і, глухо загарчавши, шарпнув обіруч. Збуривши примарні поклади пилу, простирадло злетіло зі звуком, немовби обвалилася ціла гора сміття.
Скульптура, що нарешті постала перед їхніми очима, була штудерна: вона зображала чоловіка, що сидить за столом, заваленим сувоями папірусу. Незавершена основа звивалася безформною незайманістю мармуру, якого ще не торкнувся різець. Постать сиділа спиною до Геракла та Діагора і, здавалося, так поринула в роботу, що видно було лише тім’я її похиленої над столом голови.
— Хтось із них правив тобі за натурника? — запитав Геракл.
— Іноді, — пролунала лаконічна відповідь.
— Але ж, гадаю, не всі твої натурники ще й грають у твоїх виставах…
Менехм повернувся до столика з приладдям і викладав на ньому низку різців різного розміру.
— Я лишаю їм свободу вибору, — відказав він, не дивлячись на Геракла. — Часом вони роблять і те, і те.
— Як Евней?
Скульптор різко обернув голову. Діагор подумав, що йому, либонь, подобається знущатися над власними м’язами, як п’яний батько знущається над своїми дітьми.
— Я щойно довідався про Евнея, якщо ти до цього хилиш, — сказав Менехм, не спускаючи з Геракла погляду темних очей. — Я ніяк не причетний до його нападу безумства.
— Ніхто цього й не каже, — розгадник здійняв долоні, немовби Менехм йому погрожував.
Коли скульптор знову взявся перебирати своє знаряддя, Геракл мовив:
— До речі, а ти знав, що Трамах, Анфіс та Евней брали участь у твоїх виставах потайки? Ментори з Академії забороняли їм грати в театрі…
Кощаві Менехмові плечі стенулися.
— Здається, я чув щось таке. Дурнішої заборони годі вигадати! — кажучи це, він двома стрибками знову піднявся на поміст. — Ніхто не може заборонити мистецтво! — вигукнув він і поривчасто, майже навмання, ударив різцем у кут мармурового столу; у повітрі забринів легенький мелодійний відзвук.
Діагор розтулив був рота, щоб відповісти, але передумав і стримався.
— Вони не боялися, що їх викриють? — запитав Геракл.
Менехм із затятим виразом на обличчі обійшов статую, мовби видивляючись, який би то ще неслухняний кут йому покарати.
— Може, й боялися, — відказав він. — Але їхні життя мене не цікавили. Я запропонував їм виступати хоревтами, та й по всьому. Вони погодилися без жодних заперечень, і, боги свідки, я був удячний їм за це: мої трагедії, на відміну від статуй, не приносять ні слави, ні грошей, а лише втіху, і нелегко знайти акторів, які захотіли б у них грати…
— Коли ти з ними познайомився?
Менехм відповів не відразу.
— Під час відвідин Елевсіна. Я втаємничений.
— Але твої стосунки з ними не обмежувалися спільною участю в релігійних обрядах, чи не так? — Геракл узявся неквапливо походжати по майстерні, час від часу зупиняючись, щоб, наче якийсь аристократ-доброчинець, оглянути ту чи ту роботу зі стриманою цікавістю.
— Що ти маєш на увазі?
— Я маю на увазі, Менехме, що ти їх любив.
Розгадник стояв перед незавершеною скульптурою Гермеса з кадуцеєм, у петасі[55] й крилатих сандаліях.
— Передусім Анфіса, як мені видається, — додав він, вказуючи на вродливе обличчя бога з дещо лукавою усмішкою. — Он та Вакхова голова, увінчана виноградною лозою? — вів далі Геракл. — А це Афінине погруддя? — він ходив від однієї фігури до іншої, жестикулюючи, немов продавець, що прагне набити ціну. — Здається, я бачу прекрасне Анфісове лице мало не у всіх богів і богинь зі священного Олімпу!..
— Багато хто любить Анфіса, — Менехм з люттю знову взявся за роботу.
— Але ти уславлюєш його своїми витворами. Цікаво, як ти давав раду з ревнощами. Адже,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса», після закриття браузера.