Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

здається, усе це — фальшива тривога. Зараз я знову сиджу за робочим столом, і серце моє помалу-помалу вгамовується. Мабуть, якась звичайна випадковість. З іншого боку, учора вночі хтось стежив за мною з-за дерев у садку, а сьогодні… Злодій? Не думаю, хоча все може бути. Але злодії зазвичай грабують своїх жертв, а не шпигують за ними. Може, він ретельно готує своє пограбування? Що ж, його чекає тут несподіванка (я засміявся на цю думку): окрім кількох старовинних рукописів, у мене вдома немає нічого цінного. У цьому, либонь, я схожий на Монтала… У цьому, і ще багато в чому…

Мої думки перейшли до Монтала. Останніми днями я ще трохи довідався про нього. Загалом можна сказати, що його надмірна відлюдькуватість не була вже аж такою незвичною: зі мною відбувається те саме. Ми обоє обрали життя за містом, просторі будинки із внутрішніми й зовнішніми квадратовими двориками, схожі на оселі давньогрецьких багатіїв у Олінфі чи Тройзені. Ми обоє присвятили себе тій самій пристрасті: перекладу текстів, що їх заповіла нам Еллада. Обоє не насолодилися (або ж не настраждалися) коханням жінки, обоє не мали дітей, а наші друзі (наприклад, Арістід у його випадку і Єлена — з очевидною різницею — у моєму) — це насамперед колеги по роботі. У мене виникають запитання. Що могло статися з Монталом в останні роки його життя? За словами Арістіда, він був одержимий бажанням довести Платонову теорію ідей за допомогою ейдетичного тексту… Може, «Печера» містить той доказ, який він шукав, і це довело його до божевілля? І чому, бувши фахівцем з ейдетичних текстів, він у своєму виданні «Печери» не згадує про ейдезис?

Хоч я не знаю до пуття чому, але в мене дедалі більше росте впевненість, що відповіді на ці запитання криються в тексті. Треба перекладати далі.

Прошу читача пробачити мені цей відступ. Починаю знову з речення: «Голос у темряві запитав».

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Голос у темряві запитав:

— Хто тут?

Місце було темне й запилюжене; підлога була завалена грузом і, ймовірно, сміттям — чимось, що, потрапляючи під ноги, відчувалося на дотик і на звук як каміння, і чимось, що відчувалося як м’які й крихкі рештки. Темрява панувала цілковита: не видно було ні по чому ступаєш, ні куди йдеш. Приміщення могло бути як величезним, так і крихітним; можливо, крім передніх дверей із портиком був іще якийсь вхід, а можливо, й ні.

— Геракле, зачекай, — прошепотів інший голос. — Я тебе не бачу.

У цій темряві найменший шурхіт змушував здригатися від нестримного ляку.

— Геракле?

— Я тут.

— Де?

— Тут.

У цій темряві думка про те, що там справді хтось є, мало не призводила до крику.

— Що сталося, Діагоре?

— Святі богове… Мені на мить здалося… Це лише статуя.

Геракл підійшов наосліп, простягнув руку й торкнувся чогось: якби це було обличчя живої істоти, його пальці встромилися би просто в очі. Він обмацав зіниці, упізнав спадистий горбик носа, хвилясті обриси губ, роздвоєний виступ підборіддя. Усміхнувшись, він мовив:

— Справді, статуя. Тут їх, мабуть, багато: це ж майстерня скульптора.

— Маєш рацію, — погодився Діагор. — До того ж я вже майже їх бачу: очі потроху призвичаюються.

Справді: пензлик зіниць уже почав вимальовувати посеред чорноти білі силуети, схематичні фігури, пізнавані нариси. Геракл прокашлявся — пил дер йому горло — і кóпнув сандалією якусь покидь, що лежала під ногами. Пролунав звук, наче хто струсонув скринею з бісером.

— Куди це він подівся? — сказав розгадник.

— Може, почекаємо в передпокої? — запропонував Діагор, що почувався ніяково в незглибимій пітьмі, з якої помалу виступали статуї. — Мабуть, він незабаром прийде…

— Він тут, — мовив Геракл. — Інакше навіщо він лишив би двері відчиненими?

— Це місце таке дивне…

— Це майстерня митця, та й по всьому. Дивно те, що вікна зачинені. Ходімо.

Вони рушили далі. Іти стало простіше: перед їхніми поглядами поступово виринали з темряви острівці мармуру, погруддя на високих дерев’яних полицях, тіла, які ще не вивільнилися з каменю, прямокутні брили, з яких різьблено фризи. Тепер можна було роздивитися весь простір, у якому вони перебували: це була досить простора майстерня з дверима, що вели в передпокій, на одному кінці й чимось, що скидалося на важкі завіси чи фіранки, на другому. Одна зі стін, наче павутиною, була заснована золотим плетивом із блищиків, які прохоплювалися крізь шпарини у величезних зачинених дерев’яних віконницях. По всьому приміщенні, вирізняючись серед мистецького непотребу — усіляких решток, грузу й пісковику, дрібних камінців, робочого знаряддя, уламків мармуру й подертих клаптів тканини, — без ладу стояли скульптури або кам’яні брили, з яких ці скульптури народжувалися. Перед завісами здіймався чималий дерев’яний поміст з короткими сходами по обидва боки. На помості видніла гора білих простирадл, довкола неї валялися купи битого каміння. У цих стінах панував холод і, як не дивно, пахло каменем: запах був несподівано насичений, брудний — немовби, понюхавши землю, ти втягував у себе гострий легкий дух куряви.

— Менехме? — голосно гукнув Геракл Понтор.

Непомірний гуркіт, який так не пасував до цієї кам’яної пітьми, розтрощив тишу на друзки. Хтось прибрав дошку, яка затуляла найближче до помосту широке вікно, і скинув її додолу. Сліпуче полуденне світло, безжальне, як прокляття богів, безперешкодно ринуло досередини; довкола нього хмарами завирував вапняний пил.

— Після полудня моя майстерня зачинена, — пролунав чоловічий голос.

За завісами, вочевидь, були сховані ще одні двері, бо ні Геракл, ні Діагор не помітили, як чоловік зайшов.

Він був худющий і мав неохайний, наче після важкої хвороби, вигляд. У розкошланому волоссі квітла сивина, розпускаючись брудними білястими пелехами; бліде обличчя було поплямоване синцями під очима. У всій його зовнішності, либонь, не було жодної риси, яку художникові не захотілося б поправити: рідка нерівна борідка, недбало скроєний плащ, розбиті сандалії. Його руки, жилаві й засмаглі, були вкриті мішаниною плям різноманітного походження; ноги — так само. Усе тіло скидалося на зужите знаряддя праці. Чоловік кахикнув,