Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

— Як щодо Трішії Теллі? — питає Лорелея. — Ти з’ясувала, що відбувається з цією дівчинкою?

— Так, що сталося з Трішією? — питає Джонас.

— Нічого. Я була неправа щодо неї, — зітхаю я.

— Кличте репортерів! — вигукує Ларрі. — Анджела Ріццолі щодо чогось неправа!

— Я ж визнаю це, правда? Але лише тому, що сама бачила Трішію в супермаркеті, а потім говорила з Джекі, й вона сказала мені, що вони щось не поділили. Трішія жива і здорова, але не повернулася додому. Вона дуже проблемна, ця дівчинка.

— Чи не замішаний там хлопець? — Лорелея схиляється ближче і бурмоче. — Коли дівчата комизяться, це завжди через хлопця.

— Не знаю, Джекі мені не скаже. Вона була така неговірка останнім часом, що дивно, бо це вона просила мене залучити Джейн. А тепер вона неначе хоче мене бортанути.

— Чи не можемо ми просто продовжити гру? — питає Ларрі. — Я прийшов сюди не про сусідів пліткувати.

Дружина його ігнорує.

— Я бачила Джекі минулого тижня на автозаправці й питала її про Трішію. Можу сказати, що вона не хотіла про це говорити. Ми знаємо цю родину, відколи Джекі прийшла на роботу до школи Ларрі, і маю сказати, вона ніколи насправді до мене не теплішала. Вона неначе підіймає крижаний щит щоразу, як я поруч. Ти так не думаєш, Ларрі?

— Ні.

— Я цього зовсім не помічав, — каже Джонас.

Лорелея дивиться на мене.

— Присягаюсь, чоловіки ніколи нічого не помічають.

— Я помічаю, що скрабл тут уже нікого не цікавить, — каже Ларрі, бере свій набір плашок і безцеремонно звалює їх у коробку. — Тож я йду додому.

Решта з нас така шокована, що ми не знаємо, що й сказати. Лорелея підхоплюється і йде за чоловіком до вхідних дверей.

— Ларрі? Ларрі! — Вона дивиться назад на нас і хитає головою. — Вибачте, не знаю, що на нього найшло! Я подзвоню тобі пізніше, Анджело.

Ми з Джонасом чуємо, як ляскають вхідні двері, й приголомшені дивимося одне на одного. Тоді він дістає пляшку вина.

— Було б соромно змарнувати його, — каже він і наповнює мій келих по вінця.

— Що це було?

— Ларрі перетворюється на буркотливого старигана, ось що.

— Ні, сьогоднішній вечір інакший. Він був буркотливіший, ніж зазвичай. — Тепер гра в скрабл була зіпсована, і я вже збиралась кинути свої плашки в коробку, коли раптом усвідомила, що могла з них викласти: «загроза», і це б принесло мені три очки. Оце був би ляпас по бундючній фізіономії Ларрі, і я розчарована, що він пішов і не побачить мою заявку на ці очки. Але щоразу, як він тут, я так його боюсь, що в мене мозок замикається. — Не знаю, чому Лорелея взагалі мириться з цією людиною.

— Вона теж не знає.

— Що?

— Вона так мені сказала.

— Коли це вона так тобі сказала?

Джонас знизує плечима й відпиває вина.

— Можливо, кілька років тому, коли ми зустрічалися за кавою.

— Ви двоє зустрічалися за кавою?

— Я б краще зустрівся з тобою, але ти тоді була ще заміжня.

— Вона теж була заміжня. І досі є.

— Що я можу сказати? Дами розповідають мені про свої проблеми, а я слухаю. Дуже добре слухаю.

— Що ще було між вами двома?

Він реагує масною посмішкою.

— Ти ревнуєш?

— Ні! Я просто...

— Розслабся, Енджі. Нічого між нами не було. Вона не мого типу. Надто вже кощава, немає за що потриматись. Я люблю жінок із добрячою пазухою, розумієш?

Це він так хвалить мою пазуху, і я не впевнена, що мені подобається це чути, але не зважаю. Мене більше цікавить, що він має сказати про Лорелею з Ларрі.

— Він її кривдить? — питаю я.

— Хто, Ларрі? — сміється Джонас. — Своїми тоненькими курячими лапками? Ні, проблема не в тому.

— Тоді в чому?

— Не можу про це говорити. Я їй обіцяв.

— Ти вже стільки мені всього сказав. Не можеш зараз замовкнути?

Він кладе руку на серце.

— Деякі речі джентльмен ніколи не зробить. І одна з них — це розголошення таємниці леді. Тож ти можеш мені довіряти, Енджі. Бо я б ніколи не розголосив жодної твоєї. — Він зазирає мені в очі, і я майже відчуваю, як він проникає мені в голову копирсаючись у мозку.

— Не маю я жодних таємниць.

— Усі мають. — Він обдаровує мене хитрою усмішкою. — Можливо, тобі час завести ще кілька.

— Ти колись перестанеш, Джонасе?

— Ти що, звинувачуватимеш мене за спробу? Ти — приваблива жінка і живеш одразу через вулицю. Це як дивитися у вітрину кондитерської і ніколи не мати шансу щось купити. — Він перехиляє свій келих і відставляє його. — Слухай, я знаю, що ти віддала своє серце Вінсові. Але якщо ти колись передумаєш, то знаєш, де я живу.

Я проводжаю його до дверей, бо так роблять усі чемні господині. А ще тому, що він справді видається розчарованим, і це має мені лестити, але натомість лише змушує мене співчувати йому. Дивлюсь, як він перетинає вулицю до свого будинку і думаю, як він сам лягає, сам прокидається, сам снідає. Я принаймні можу чекати на повернення до мене Вінса, щойно його сестра зможе знову подбати про себе, але Джонас такої перспективи не має. Принаймні не зараз. Він вмикає у своєму будинку світло і з’являється у вікні вітальні. І знову тягає свої залізяки, тримаючи ці м’язи в тонусі й готовими до наступних завоювань.

Раптом я помічаю ще один рух. Цього разу мою увагу привертає не один із Ґрінів; це Ларрі Леопольд, що виїжджає задом зі свою під’їзної доріжки. Не думаю, що він мене бачить, коли проїжджає повз мій будинок, і це добре — не хочу, щоб він думав, що я тільки те й роблю, що шпигую за сусідами. Але вже по десятій вечора, і я гадаю, куди він їде о цій порі. Останні кілька тижнів я була зосереджена на Трішії, а потім на Ґрінах,