Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

і не звертала увагу, що ще відбувається по сусідству. Джонас правду казав: усі мають таємниці.

Цікаво, які має Ларрі.

Уже збираюсь зачинити двері, коли помічаю біля своєї ноги щось біле — якийсь папірець. Він, мабуть, стирчав у дверях і випав, коли виходили мої гості. Я підіймаю його і заношу всередину, щоб прочитати під лампою передпокою.

У цьому посланні лише три слова, і, судячи із заокругленого почерку, писала жінка.

«Дайте нам спокій».

Я підходжу до вікна і дивлюся на будинок Ґрінів. Це написала Керрі Ґрін, більше нема кому. От тільки я не знаю: благання це чи погроза.

«Дайте нам спокій».

У будинку через вулицю тріпочуть жалюзі, і я помічаю силует. Це вона, боїться, що її побачать.

Або їй не дозволено бути побаченою?

Я думаю про ґрати на їхніх вікнах та пістолет на поясі її чоловіка. Думаю про той день, коли познайомилася з ними, про те, як він владно поклав свою руку на її плече, і розумію, що вона боїться не мене; вона боїться його.

«Просто попроси мене, Керрі, — думаю я. — Подай мені сигнал, і я допоможу тобі втекти від цієї людини».

Але вона відходить від вікна і вимикає світло.

24

ДЖЕЙН

Вечірня спека важко висіла над садом, повітря повнилося солодкими пахощами бузку. Ентоні Їлмаз із садовою лопаткою в руці виполював бур’ян, обтрушуючи землю з коренів.

— Знаю, це схоже на роботу, але для мене це задоволення, — сказав він. — Після довгого дня в офісі, де ми говоримо лише про інвестиції та податки, я так розслабляюся. Виполюючи бур’ян. Видаляючи голівки зів’ялих квіток. Приходжу додому, знімаю діловий костюм та краватку і одразу прямую до свого саду. Це підтримує мій спокій. — Він усміхнувся Джейн з Фростом; навіть із посивілим волоссям та глибоко прорізаними зморшками від сміху, він усе ще мав хлопчачу усмішку, живу та пустотливу. — А ще подалі від всюдисущого волосся моєї дружини.

Джейн дихала на повні груди, вдихаючи чудові аромати, і гадала, чи матиме вона колись свій сад. Із рослинами, які примудриться не вбити, як майже всі хатні рослини, яким не пощастило стати її власністю. А тут рододендрони та маки були в повному розквіті, а кущі півоній обрамляли кам’яну доріжку, де на сонечку ніжився величезний помаранчевий кіт. Клематіс та виткі троянди підіймалися стовбуром мертвого дерева і звішувалися через паркан, ніби намагалися втекти в ліс. Ніщо у цьому саду не було впорядкованим, проте все було ідеальним.

Звук відчинення розсувних дверей на веранду змусив Ентоні повернутися до будинку.

— А, дякую, люба, — сказав він, коли в сад вийшла його дружина Еліф, несучи карафку, повну блискучої червоної рідини, що видзвонювала кубиками льоду. Вона поставила її на столик на веранді й запитально подивилася на чоловіка.

— Вони прийшли поговорити про вбивство, про яке я тобі розповідав. Пані професорки з Колбі-коледжу.

— Але це ж було багато років тому. — Вона подивилася на Джейн. — Мій чоловік був тоді ще студентом.

— Справу так і не розкрили, — сказала Джейн. — Ми лише хочемо дещо відтворити.

— Чому ви просили про це Ентоні? Ви ж не думаєте...

— Немає про що турбуватися, — сказав Ентоні, заспокійливо погладжуючи дружину по руці. — Але, можливо, я зможу їм допомогти. Принаймні я на це сподіваюся. — Він потягнувся по карафку й наповнив склянки. — Будь ласка, детективи, сідайте. Це гібіскусовий чай, просто з Туреччини. Прохолоджувальний і повний вітамінів.

Цього спекотного й вологого надвечір’я холодний чай був спокусливим напоєм, і Джейн кількома ковтками видудлила половину своєї склянки. Еліф спостерігала за нею, явно занепокоєна цим візитом поліції. Але Ентоні зовсім не здавався занепокоєним, потягуючи свій чай під передзвін льоду.

— Навіть після всіх цих років, — сказав він, — я дуже добре все пам’ятаю, бо це був тоді такий шок. Жахливі спогади залишаються з тобою, наче шрами, що ніколи не зникають. Я навіть чітко пам’ятаю, де був, коли почув цю новину. У кафетерії в кампусі, сидів з однокурсницею, якою в той час цікавився. — Він подивився на дружину і примирливо розвів руками. — Мені вистачило двох побачень, щоб зрозуміти, що не так вже вона мене й цікавить. Але новина про вбивство — це дуже яскравий спогад. — Він подивився на свою склянку. — Бо професорка Крейтон була дуже особлива для мене.

— Що ви маєте на увазі під «особлива»? — спитав Фрост.

— Я лише потім почав цінувати те, як багато вона робила, щоб допомогти мені, іноземному студентові. Я був просто кощавий хлопчик зі Стамбула, не впевнений, чи туди потрапив. А ті жахливі зими! У Стамбулі теж буває сніг, але я був не готовий до того, що в Мені аж так холодно. Одного ранку я прийшов на заняття в групі першокурсників професорки Крейтон з англійської мови, ловлячи дрижаки, з синіми губами. А вона дала мені свій вовняний шалик, отак-от просто. — Він усміхнувся, піднявши погляд на ґрона квіток гліцинії над головою. — Людина запам’ятовує такі жести. Прості вияви доброти. Вона стала моєю методисткою. Запрошувала мене на різдвяну вечерю, коли я не міг дозволити собі полетіти на свята додому. Заохотила мене вступити в аспірантуру. Моя мама була так далеко, і професорка Крейтон стала для мене майже другою мамою. Саме тому її вбивство було... — Він похитав головою. — Це було важко, особливо для мене.

— Коли ви востаннє бачили її живою? — спитала Джейн.

— Це було на тому прийомі в неї вдома. Я тоді був вже старшокурсник, і вона запросила зо два десятки інших старшокурсників, якими опікувалася. Це було десь перед Гелловіном, гадаю. Пам’ятаю, що сутеніло дуже рано, а листя вже змінило колір. Була святкова атмосфера, всі ми потягували вино, теревенили про те, що планували робити після випуску. Аспірантуру, роботу. Подорожі. Ми всі припускали, що маємо майбутнє, але ж ніколи не знаєш, правда? Що один із нас може за кілька днів померти.

— Якою професорка Крейтон видалася вам того вечора? — спитала Джейн. — Може, занепокоєною? Засмученою?

Ентоні обміркував запитання.

— Та