Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

людей; але вочевидь вони поскаржилися детективові Салдані з поліції Ревіра, а він сказав Джейн, і тепер вона лякає мене можливим судовим обмежувальним розпорядженням, хоч я думаю, що вона перебільшує. Якимось чином поганцем раптом стала я, і лише тому, що намагаюся підтримувати в районі безпеку. Бо бачила щось і не мовчала.

Але всім байдуже, що там каже літня жінка, тож мою думку ігнорують, як завжди ігнорують жінок мого віку. Навіть коли ми праві.

Я розповідаю про це групі гравців у скрабл по четвергах, коли ми сидимо ввечері у моїй вітальні, і Лорелея енергійно киває, коли я говорю про складності, з якими ми, жінки, стикаємося, намагаючись бути почутими. Цієї миті її чоловік, ясна річ, нас не слухає, бо надто зайнятий вивченням своїх плашок. Ларрі все одно ніколи не вмів добре слухати. Можливо, це тому, що він вважає, що я мало що можу сказати важливого. Дивлюсь, як він втупився у свої плашки, звузивши очі й стиснувши губи, неначе під час найнеприємнішого поцілунку. Він знає, що розумний, але те, що він постійно обігрує мене в скрабл, ще не означає, що мене не варто слухати. Може, він і магістр англійської мови, але в мене найвищий ступінь з материнства, що приходить з очима на потилиці. Цього словниковий сноб на кшталт Ларрі Леопольда ніколи не оцінить.

Принаймні нас з Лорелеєю слухає Джонас. Він просто робить свій хід і викладає плашками слово «річка», що є доволі розумним способом використати «ч», тож тепер він може повністю зосередитися на мені. Можливо, він аж занадто зосереджений; нахиляється так близько, що я вловлюю в його подиху запах вина.

— Думаю, ми, чоловіки, багато втрачаємо, якщо ігноруємо жінок, — каже Джонас. — Я завжди слухаю, що кажуть дами.

Ларрі пирхає.

— Цікаво, чому.

— Подумай, скільки мудрості залишається непочутою, коли ми не слухаємо.

— «Сексуал».

Я суплюся на Ларрі.

— Що?

— Сім літер. І я позбувся «к» та «с».

Я дивлюся униз на дошку для скраблу, де Ларрі щойно виклав свої плашки. Отак воно й буде весь вечір.

— До речі, про мудрість, — каже Ларрі, набираючи нові плашки, — я більше полюбляю чути думки поінформованих джерел.

— Ти хочеш сказати, що я не поінформована? — питаю його.

— Я кажу, що люди приділяють забагато уваги інстинктам. Внутрішньому чуттю. Саме так ми й потрапляємо в халепу, покладаючись на найпримітивніші частини нашого мозку.

— Я з цим не згоден і зараз поясню, чому, — каже Джонас. — Ця історія сталася під час моєї служби в морській піхоті.

— Звісно.

— І гострі інстинкти врятували мені життя. Це було під час операції «Щит пустелі», і моя команда була біля узбережжя Кувейту, закладала там вибухівку. Я відчув, що цей маленький рибальський човен, який до нас наближається, не був тим, чим здавався.

— Джонасе, — сказав Ларрі, — ми всі чули цю історію.

— Ну, я ніколи не втомлююсь її чути, — каже Лорелея. — Те, що ти ніколи не служив, Ларрі, не означає, що ти не маєш поважати службу інших.

— Дякую тобі, — каже Джонас, галантно схиляючи голову. Цей момент, якийсь обмін поглядами між ними, наче б’є мене по голові. Джонас та Лорелея? Ні, не може бути. Він дивиться лише на мене, чи я так собі думала, і навіть попри те, що я ним не зацікавилася, мені все ще приємно думати, що я маю все потрібне. Що таке має Лорелея, здатне привабити такого чоловіка, як Джонас? Вона, можливо, стрункіша, ніж я, такого кощавого типу стрункості, що може бути модним, але змушує мене думати про неоперене пташеня.

— Ти збираєшся ходити, Анджело, чи ні? — питає Ларрі.

Я відриваю погляд від Джонаса з Лорелеєю і дивлюся на свої сім плашок. Я витягла різні літери, але мозок, схоже, не може вибудувати їх в якомусь корисному порядку Він бачить тише «гра», «гора» та «роза». Слова, що лише підтвердять невисоку думку Ларрі про мій інтелект. Але нічого кращого я вигадати не можу, тож хай буде «гора». Я зиркаю на Ларрі, що він скаже щось зневажливе, але він лише хитає головою й зітхає.

Лорелея викладає «камінь», що непогано, навіть якщо не рівня Ларрі, і питає в мене:

— То що там з Ґрінами? Джейн тобі щось сказала?

— Вона лише каже, щоб я до них не наближалася бо поліція Ревіра візьметься за мене.

— Це здається перебільшенням, — каже Ларрі.

— Аж ніяк. Це саме те, що сказала моя донька. Ґріни для мене недоторкані, навіть попри те, що цей чоловік має пістолет. Навіть попри те, що з ними явно щось не так. — Я дивлюся на Джонаса. — Ти так не думаєш? Ти ж живеш просто біля них.

Джонас знизує плечима.

— Я їх майже не бачу. У них завжди опущені жалюзі.

— Точно. А це говорить мені, що вони щось приховують. Вочевидь поліція Ревіра знає про них більше, ніж говорить. У мене таке відчуття, що вони якось пов’язані з білим фургоном, що продовжує тут їздити.

— Яким білим фургоном? — питає Лорелея.

— Ти його не помітила? Він проїжджає дуже повільно, наче роздивляється будинки чи щось таке. Я бачила його вже чотири рази. Він завжди сповільнюється біля вашого будинку.

Ларрі підіймає очі від своїх плашок.

— Що ж це за фургон такий?

— Бачиш, Ларрі? — каже його дружина. — Коли не слухаєш нас, жінок, то пропускаєш важливу інформацію.

— Можливо, це просто сантехнік чи щось таке, — каже Джонас. — Здається, вони всі їздять у білих фургонах.

— Логотипу на ньому немає, — кажу їм. — Я погано роздивилася номерний знак, але наступного разу, коли він з’явиться...

— Ти тоді подзвони мені, — каже Лорелея. — Щоб я теж подивилася.

— Маю кращу ідею, — каже Ларрі, — чому б вам, дами, не схопити ваші мітли й не випровадити його геть? Бо, заради всього святого, ми не можемо дозволити сантехнікам їздити по району.

Лорелея змірює його кислим поглядом.

— Справді, Ларрі?

Але Ларрі вже не слухає, бо повернувся до уважного вивчення своїх плашок, вигадуючи новий спосіб принизити решту з