Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

Дивно, це більше, ніж я себе уявляла; моя фантазія не заходила так далеко. Я пережила свою маму, якесь химерне відчуття — бути старшою за неї. Вона дожила до тридцяти двох років і зупинилася. Зараз я пережила її та не зупинюся. Я житиму й старішатиму, а вона ні.

Ґебріел був таким милим сьогодні вранці. Він розбудив мене поцілунком і подарував тридцять три червоні троянди. Вони були дуже гарні. Він уколов палець одним із шипів. Криваво-червона сльозинка. Вона була ідеальною.

Потім він повів мене на пікнік — поснідати на пустищі. Сонце саме сходило, тому спека не була нестерпною. Від води до нас линув прохолодний вітерець, а у повітрі пахло скошеною травою. Ми лежали біля ставка під плакучою вербою на блакитній ковдрі, яку придбали в Мексиці. Гілки верби утворили над нами навіс, і сонячні промені тьмяно світили крізь листя. Ми пили шампанське та їли маленькі солодкі помідори з копченим лососем і скибочками хліба. Десь глибоко в душі я відчувала невиразне усвідомлення, що це вже відбувалося, мене мучило дежавю, якого я не могла зрозуміти. Можливо, це були просто спогади про дитячі істо­рії, казки і магічні дерева — брами до інших світів. Можливо, це було щось значно прозаїчніше. І потім я згадала.

Я побачила себе, ще дуже юну. Я сиділа під плакучою вербою у нашому саду в Кембриджі. Я годинами там ховалася. Мабуть, я не була веселою дитиною, але, проводячи час під вербою, відчувала подібне задоволення, лежачи тут із Ґебріелом. І тепер наче минуле й теперішнє в цю ідеальну мить існували одночасно. Я хотіла, щоб мить тривала вічно. Ґебріел задрімав, і я малювала його, намагаючись упіймати цяточки сонячного світла на обличчі. Цього разу очі мені вдалися краще. Було простіше, бо вони були заплющені, та принаймні їхню форму я намалювала вдало. Ґебріел був схожий на маленького хлопчика, який, згорнувшись клубочком, спав і спокійно дихав, а навколо його рота були крихти хліба.

Ми закінчили сніданок, повернулися додому і зайнялися сексом. Ґебріел тримав мене у своїх обіймах і сказав щось дивовижне:

— Алісіє, кохана, послухай. Я хочу поговорити з тобою про дещо, що не йде мені з голови.

Від цих слів я негайно занервувала. Приготувалася до найгіршого.

— Я хочу, щоб ми народили дитину.

Одразу я не змогла нічого сказати. Мене захопили зненацька, і я не знала, що відповісти.

— Але ж ти взагалі не хотів дітей. Ти казав…

— Забудь про це. Я передумав. Я хочу, щоб ми разом народили дитину. Гаразд? Що скажеш?

Ґебріел з надією дивився на мене, чекаючи на відповідь. Я відчула, як очі наповнюються слізьми.

— Так, — відповіла я, — так, так, так…

Ми обійнялися, плакали і сміялися.

Зараз він у ліжку, спить. Мені було потрібно вислизнути і записати це: я хочу пам’ятати цей день решту свого життя. Кожну його секунду.

Я щаслива. Я сповнена надії.

14

Я все думав про слова Макса Беренсона — про спробу Алісії скоїти самогубство після смерті її батька. Про це у її теці не було згадки, і мені стало цікаво чому.

Наступного дня я зателефонував Максу, спіймавши його саме на виході з кабінету.

— Я хочу поставити вам іще кілька питань, якщо ви не проти.

— Я буквально виходжу з дверей.

— Це не забере багато часу.

Макс зітхнув і прикрив телефон рукою, бо нерозбірливо щось сказав Тані.

— П’ять хвилин, — відказав він. — У вас лише п’ять хвилин.

— Дякую, я ціную це. Ви згадували про спробу Алісії покінчити з життям. Я хотів дізнатися, у якій лікарні її лікували?

— Її не відправили до лікарні.

— Не відправили?

— Ні. Вона одужувала вдома. Мій брат наглядав за нею.

— Але… напевно ж, її оглядав лікар? Ви ж сказали, це було передозування?

— Так. Звичайно, Ґебріел привів лікаря. Але він… лікар погодився тримати усе в таємниці.

— Що за лікар? Ви пам’ятаєте його ім’я?

Запала пауза. Макс якусь мить роздумував.

— Вибачте, не можу сказати… не можу згадати.

— Це був їхній терапевт?

— Ні, точно ні. У нас із братом був один терапевт. Пам’ятаю, що Ґебріел просив мене не розповідати