Andrii Noshchenko - Шлях бойового мага, Andrii Noshchenko

Глава двадцять восьма. 

Ніч здавалася нескінченною. Я повільно, мов простий жебрак, йшов попід парканами у бік храму. Чи замислився я хоч на мить, що збирався зробити? Ні. Думок не було, як таких, замість них лише одне обґрунтоване рішення - знищити їх, інакше вони вбʼють мене, врешті решт. Я не вчитель, що погрозами підірвати свій центр аури змусив їх лишити йому життя, хоч і під печатками. Я, нажаль, лише Бойовий Предок, тож ніщо їх не зупинить. А тому і варіантів, як таких, у мене не було. І ще… вони напали на Ірген! З якогось моменту, поверх дахів будинків, я почав бачити дві високі статуї на фоні сірого неба. Вже близенько. 
На площі перед храмом вже зібралися десятки людей різних станів. Тут були як жебраки, одним з яких я зараз прикидався, так і заможні на вид люди. Але усі вони тут, щоб просити щось у своїх довбаних богів, котрі їх вбивали. У прямому сенсі цього слова. Невже ніхто з них цього не розумів? Дідько, я хотів кричати їм, які вони йолопи, та замість того лише зайшов глибше у натовп… Сьогодні, сьогодні я сам це виправлю. Я обережно перевірив простір навколо. Прості люди, кілька воїнів… то на площі. У самому ж храмі сотні аур від Бойових Майстрів до Бойових Предків вищого ступеня. А у самій глибині чотири аури Богів Війни, настільки поруч, наче за одним столом сиділи. Проводять нараду? Чи сидять у засідці? Байдуже, доки на мені пасок, варіант А може спрацювати. Адже інакше, якщо доведеться вдатися до варіанту Б… Я навіть не знаю, скільки буде супутніх жертв. І тоді імперський двір має втрутитись. Я помотав головою. Не хочу я битися з Васою та Мунком, вони зовсім не погані люди. То все церковники. Мають здохнути сьогодні лише вони. 
Сонце зійшло точно між двох статуй перед входом до храму і світило прямісінько на мене. Та я наче голий стояв під поглядом богів. Аж пересмикнуло від тої думки. До біса, боги вони чи дияволи, коли забирають у людей життя… Раптом подумав про Іскру. Вона ж дає Богам силу, то чому ж… Я завмер від раптової здогадки. Та ніякі вони не Боги! Вилупки, вони провернули наймасштабнішу аферу на континенті за останню тисячу років! Ха-ха-ха, це ж треба… Але той, чия сила то стояти на головах інших, насправді і є найслабшим. Варто лише зрубати ті голови…
Двері храму відчинилися і люди потроху почали шикуватись у бік храму, по одному проходячи поміж двох статуй. Я пішов, як і усі вони, намагаючись нічим не вирізнятися. І хоча то мені вдалося, не покидало відчуття, наче ті псевдо Боги роздивилися мене наскрізь, коли я проходив між їх зображеннями. Важке відчуття. 
Усередині храму було досить скромно, навіть бідно - тисячі широких лавок з білого каменя і фрески з зображеннями історичних сцен за участю Білих Близнюків на стінах. І ще великий чорний камінь, котрий одиноко стирчав у кінці залу. Вівтар, такий же як я зруйнував у Матані, але значно більший за розміром. Люди неквапливо, один за одним, підходили до вівтаря, клали на нього обидві руки та щось шепотіли, опустивши голову додолу. Після чого розверталися і йшли назад, де їх перестрівав церковник з великою мискою у руках, куди віруючі кидали монети. От вилупки, їм життя мало, то ще й гроші беруть… Черга повільно рухалась і я наближався до вівтаря. Зараз, зараз я дам вам своєї аури, ви ж того хотіли? 
Старий дід, що поперед мене пішов до вівтаря, нарешті завершив своє прохання та розвернувся геть. Я доторкнувся до чорного холодного каменя, відчуваючи, яка сила у ньому накопичена. Ні, мій трюк з підривом аури на ньому не спрацює, я відчув це одразу. Але… Чи міцніше він за скелі підземелля? Я натиснув на нього усією вагою моїх кісток з мани Бога. І за мить пролунав гучний тріск, після чого вівтар вибухнув, викинувши у небо тонкий білий промінь. Яка неймовірна сила була у ньому! 
    ⁃    Усі геть! - заволав я на віруючих, зриваючи із себе пасок та активуючи свої шість кіл магії. 
Стоячи у клубах чорного пилу, що лишив по собі вівтар, я відчував, як перелякані люди кинулися до виходу з храму. Я витягнув свої списи та зробив формацію, вклавши у неї десять ядер девʼятого класу - максимальну для неї кількість. Час зустрічати гостей - чотири аури Богів Війни стрімко наближалися до мене. Три з них різко втрачали свою силу на цьому шляху. Я зло ошкірився - працював план А! Впевнившись, що люди вибігли з храму, я активував закляття інферно… Неймовірний жар та полумʼя вдарили від мене в усі боки, струснувши стіни храму, що одразу почали плавитися. Усі ті сотні церковників, що були у залі, просто зникли без жодних слідів. Я злетів угору, пробивши купол стелі, і те пекельне полумʼя здійнялося за мною услід. 
Там на мене вже чекали. За ті кілька секунд, що минули з часу, відколи вівтар розсипався на пил, один Бог Війни вже ледь тримався рівня нижньої ступені і був мені не суперник. Двоє з вищої ступені скотилися на середню, а один лишився при своїй силі. 
    ⁃    Вбий його! - вказав я на нього. 
З полумʼя, що вирувало під мною, один за одним почали летіти списи. 
    ⁃    Драний вилупок, що ти накоїв? 
    ⁃    То у вас не спитав…
Я закрутив списом сферу захисту, вкриваючи верхівку леза своєю аурою, стискаючи її та закручуючи… Ще до того, як я наніс свій удар, той що був на нижній ступені Бога Війни провалився ще нижче, і почав горіти під впливом мого закляття інферно, та падати у низ, у те пекло, що було під нами. Ви усі здохнете сьогодні. Усі до одного! 
Найсильніший з них був добряче зайнятий боротьбою з моєю формацією, тож часу приділити мені не мав, що вже було непогано. Мене атакували двоє, обидва мечники. Вправні, і працювали злагоджено, але зараз вони обидва були слабшими за одну Васу. Тож… Як тільки на вістрі загорілося чорно-біле сонце моєї аури, я ще влив її до ратища. Елемент простору, котрий був у ньому, моментально збільшив радіус сфери на кілька метрів. Одного з Богів Війни просто розірвало чи не в пил ударом аури, а іншого кілька разів проштрикнуло вже чистим вістрям. Він відскочив, моментально втративши темп, і спробував проковтнути пігулки відновлення, одночасно затискаючи своєю аурою смертельні рани. Та ні, старий, так не буде… Перший послідовний крок і його голова, окремо від тіла, полетіла униз, щоб згоріти у плоумʼі. Я озирнувся. Останній з них був ще живим, та виглядав кепсько - десятки глибоких дірок у його шкірі було не приховати і не затиснути повністю. Я підгадав момент і вдарив його зі спини, пробивши наскрізь, а за мить ще девʼять списів розірвали його на кілька частин. Єдине, що він встиг сказати, перед тим, як я кинув його мертве тіло у полумʼя унизу то: 
    ⁃    Бог йде…
Ага, Бог, а якже… Таке ж брехливе лайно, як і ти… Теж, Бога мені знайшов. 
Я зупинився і озирнувся навкруги. Увесь храмовий комплекс перетворився на розплавлений камінь, навіть дві велетенські статуї щезли в тому пеклі. Так, це саме те, чого я хотів. Можливо, згодом його відбудують, і навіть ті псевдо боги знову притягнуть усередину новий вівтар… Та за цей час я зруйную їх десятки… сотні… а може й тисячі! І коли ті два псевдо боженятки  охлянуть без чужої, заємної сили… Тоді я і прийду по їх довбані душі! 
То що ж, зроблене мною сьогодні на деякий час зупинить церкву від необдуманих дій у мій бік, що вже непогано.
 Я тільки зібрався прибирати формацію та магічні кола, як у небі, практично з нічого, з порожнечі, зʼявилося безліч великих чорних хмар. З них, повільним кроком, спускався білий силует. Навіть на такій відстані я відчував його силу… Прокляття, та навіть простір з кожним кроком тріщав під його пʼятою. Дідько, я йому точно не противник зараз… Білий силует перетворився на білу фігуру поруч зі мною. 
    ⁃    Награвся? - запитав він мене. 
Тепер я розумів, чому довбаних Близнюків називали білими. Він і справді увесь білий, не лише одяг, а й волосся, шкіра, вії, губи… навіть зіниці білі, що надавало схожості з поглядом дохлої риби. 
    ⁃    То це ти себе богом називаєш? - ледве зміг вимовити я. 
Напевно, того моменту я впізнав, що таке є страх, котрий змушує людину відмовитися від супротиву і здатися. 
    ⁃    Ха-ха-ха, ні, я лише втілення, нема жодного сенсу спускатися сюди особисто заради такої мурашки…
Втілення, виходить… І таку силу має лише втілення? Чорт забирай, та я усе одно не прийму того покірно! Я атакував Білого Близнюка формацією, та жоден із списів навіть шкіри його не торкнувся. Втілення простим помахом руки розкидало їх навколо, мов просту солому. Він просто сміявся з мене. То все марно. Я забрав списи до сховища. Дідько, я маю щось вигадати, інакше мені гаплик ось прямо зараз настане…
Втілення опинилося поруч мене і торкнулася долонею моїх грудей. 
    ⁃    Ти справді вирішив битися з Богом? 
З його білих очей, з його язика, так і текли презирство та зверхність до мене. Злегка натиснувши долонею, він завдав мені такого удару, що мої нутрощі наче вибухнули водночас. Той удар відправив мене у політ з шаленою швидкістю на багато сотень метрів. Своїм тілом я руйнував цілі міські квартали разом з усіма жителями. Насилу зупинившись я ледь зміг звестися на ноги. Я відчував, ніби горю зсередини…
    ⁃    Бога? - мій голос виривався разом зі хрипом легень. - Та в тебе навіть Іскри немає, який з тебе Бог? Так, псевдо боженятко, хіба що…
Втілення знов було поруч. Святі їжачки, то воно ще й телепортуватися вміє?! 
    ⁃    Оооо, ти знаєш, що таке Іскра? Гадаєш, це тебе врятує? 
Ні, вилупок ти білобрисий, не це мене врятує, а кинджал, що випив немало моєї мани Бога. Так, я вже тримав його у руці, щоб втілення його бачило. Бо через свою пихатість він не сприйме це за загрозу. 
    ⁃    Ха-ха-ха, що це? Ти дійсно хочеш мене зупинити… цим?
    ⁃    А ти підійди, вилупок! 
    ⁃    Ну спробуй! Ха-ха-ха! 
Він наближався до мене, повільно, розкинувши руки у сторони, усім своїм виглядом даючи знати, що ніякі мої зусилля не дадуть мені і шанса на перемогу. Не впевнений, чи був він силою рівня справжньому Богу, та
пихатістю своєю він їх усіх разом переплюнув. Я вдарив його у живіт, коли він підійшов до мене майже впритул. Через впевненість, що жодна зброя йому не зашкодить, втілення Білого Близнюка навіть не намагалося захиститися. Я ошкірився йому у вічі, коли кинджал по рукоять заліз у його нутрощі. 
    ⁃    Ти зараз здохнеш, вітаю… - я зловтішався.  Так, мені було дуже весело у останні секунди мого життя. 
Звичайно, кинджал девʼятого класу не зміг би його поранити. Але кинджал у поєднанні з ударом моєї аури… Деякий час втілення Білого Близнюка не могло зрозуміти, чому ж я так радію. Він подивився униз і побачив мій кулак, щільно притиснутий до його живота. На його обличчі стало помітно, можливо, розгубленість та розчарування? 
    ⁃    От же малий виродок! 
Втілення Білого Близнюка блискавично вдарило мене у груди, перетворивши моє тіло у якусь суміш органів та кісток, і у ту ж секунду його самого почало роздувати вибухом зсередини. У польоті після його удару я ще помітив, як його роздуло до неймовірних розмірів. Та все ж, яким би міцним не було те тіло, його врешті-решт розірвало океаном вогню, який миттєво вщент знищив кілька районів столиці. Вибуховою хвилею мене кинуло ще далі, аніж я відлетів від удару втілення Білого Близнюка. Іноді, у тому польоті, з мене падали рідкі краплі крові, спричиняючи нові вибухи та пожежі у місті. Я більше не мав сил щось вдіяти і лише безпорадно спостерігав за тим жахіттям, що ми спричинили у столиці. Я хотів витягнути кілька пігулок відновлення, та сил на то не стало. Треба… Треба просто поспати, вирішив я, поринувши у небуття посеред пекла. 
Я отямився від того, що хтось сипав мені до рота пігулки відновлення, а потім тягнув за собою бруківкою, вхопивши за комір. Я розплющив очі і побачив носаки моїх чобіт, що хиталися у такт ходи чоловіка, котрий мене волік за собою…