denys storm and arcanum - Далекий край , denys storm and arcanum

– Може Ви і маєте рацію.

– Може й маю, а ти йди і добре подумай, і будь обережнішою, а іншим передай, щоб не геройствували, я молитимуся за вас.

– Дуже дякую, я, здається, зрозуміла, про що Ви говорили.

Аня вийшла з будиночка старого і швидко попрямувала до табору, вона боялася, що вже помітили її зникнення, але все обійшлося, коли вона вийшла на пляж, там ще були люди, дехто навіть купався, але Влада не було.

– Жень, а де Влад?

– Так його до медпункту забрали, ось тільки щось довго його немає.

– Може з ним щось трапилося?

– Марк і Микита вже пішли шукати його, не хвилюйся.

Тим часом Марк та Микита вже йшли до медпункту, бо нічого хорошого там не могло статися з Владом. Хлопці зупинилися біля вікна медпункту та прислухалися.

– І часто у тебе так?

– Я сам не знаю, ніколи такого раніше не було.

– А що зараз було? У тебе є проблеми зі здоров'ям?

– Я не знаю.

– А що ти знаєш? У тебе будь-що запитай, ти не знаєш.

– Я ще раз говорю, у мене нічого подібного не було.

– Гаразд, можеш йти, думаю тобі вже краще.

З медпункту вийшов Влад, вигляд у нього був схвильований, він був геть блідий, а очі перелякані. До нього підійшли Марк та Микита.

– Ну, ти й дав! – сказав Микита.

– Що там було? – запитав Марк.

– Вона ніби щось знає, вона на мене так дивилася, наче знала, що я брешу.

– Може просто вона розрізняє, коли люди брешуть? – сказав Марк.

– Ні, це інше, вона ніби насміхалася з моїх слів, і дивилася на мене не те, що з недовірою, а зі злістю та зневагою.

– Потрібно бути обережнішими, мені здається, вони щось знають, – сказав Марк.

– Ходімо на пляж, раптом нас почнуть шукати, – сказав Микита, і хлопці пішли на пляж, де їх зустріла Аня.

– Влад, ти як?

– Все добре, я вдав, що мені погано, от тільки медсестру просто так не проведеш.

– Дуже тобі дякую! – Аня обійняла його. Влад трохи розгубився, Аня збентежилась і втекла.

– О, мабуть, ти сподобався їй, – підморгнувши, сказав Микита Владу.

– Нічого подібного, вона просто так подякувала за допомогу, – сказав Влад і хутко зник.

Тим часом Дмитро сидів у альтанці і думав, чи варто йому йти завтра до старого, він дивився на тих, хто вже побували в нього. Всі вони були немов інші, вдумливі і спокійні, навіть Микита, який постійно жартував і веселився, став більш серйозним і розважливим. Хлопець не знав, про що вони там говорили, але навіть Марк трохи змінився, зняв дорогий годинник, і навіть став вітатися з іншими, і ніби навіть трохи потоваришував з Микитою, і до самого Дмитра перестав ставитися зі злістю. Зрештою, Дмитро вирішив, що завтра піде до Феофанія.

Ніч у нього була неспокійна, йому снилися ті часи, коли він був в інтернаті, як його б'ють і знущаються. Його били натовпом, але Дмитро продовжував стояти на своєму, бо був страшенно впертий. Він постійно бився, саме тому він має багато шрамів, і підвищений рівень агресії, будь-які суперечки та конфлікти він вирішував грубою силою. Дмитро прокинувся в холодному поті, довкола було темно. Влад мирно спав у іншому кінці кімнати. Дмитро підійшов до вікна і побачив як хтось у чорній мантії і каптурі пробіг під вікнами корпусу, тієї ночі хлопець більше не заплющив очей. Вперше в житті йому було страшно, всі почуття в ньому ніби змішалися і він не знав, що робити. Він ніколи не боявся і не хвилювався через дрібниці, але саме в цьому місці він зрозумів, що таке страх.

Настав ранок, сонце піднялося над деревами, у таборі оголосили підйом. Поки всі йшли до їдальні, Дмитро зміг непомітно втекти. У лісі було холодно і темно, Дмитро згадував свої сни, і йому ставало страшно. Він швидко прийшов до будинку священика, на порозі на нього вже чекав Феофаній.

– Заходь швидше, сьогодні всю ніч лісом вишукували мене, – сказав Феофаній і відчинив двері.

– А звідки Ви знаєте, що саме Вас шукали?

– Я багато чого знаю, заходь швидше.

Дмитро зайшов у будинок, там було все чисто й акуратно, ніби старий і не ночував у домі чи просто був охайним.

– Ну, кажи, що хотів запитати, бачу я в твоїх очах цікавість.

– Ті, хто вже побували у Вас, наче змінилися, причому кардинально.

– Це добре, отже, вони почули, і головне зрозуміли мене. Може, щось скажеш?

– А що сказати?

– Звідки шрами?

– Бився часто, у дитбудинку всі б'ються.

– Чому ти був у дитбудинку?

– Мама померла, коли я ще маленьким був, а батько був алкоголіком, і, недовго думаючи, віддав мене в інтернат, хоч у нього й так забрали б батьківські права.

– Яким би шлях не був важким, ти маєш пройти його, незважаючи на проблеми та негаразди. Так ти кажеш, бився?