Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

— Дрібні факти ведуть до великого знання, — наспівно проголосив він. — Так само як дрібні імена ведуть до великих імен.

Елодін плеснув у долоні й завзято потер руками.

— Гаразд! Фело! Розгортай свій приз, і ми зможемо дати Квоутові ту науку, якої він так щиро бажає.

Фела розколола суху оболонку стручка молочаю. Їй у руки посипався білий пушок летючих насінин.

Майстер-Іменувач жестом наказав Фелі підкинути його у повітря. Фела підкинула, і на очах у всіх ця маса білого пуху полину­ла до високої стелі лекційної зали, а тоді важко впала на землю.

— Трясця його матері, — проказав Елодін.

Він неквапом підійшов до купки насінин, підняв її й енергійно помахав нею — так, що в повітрі повільно розлетілися хмаринки молочаєвого насіння. Відтак почав гасати залою за насінинами, намагаючись упіймати їх у повітрі. Ліз на стільці, бігав лекторським помостом і вискакував на стіл у передній частині приміщення.

При цьому він постійно хапався за насінини. Спершу — ­однією рукою, так, як ловлять м’яч. Однак успіху не мав, тож заходився плескати на них так, як убивають мух. Коли й це нічого не дало, Елодін спробував ловити їх обома руками, як дитина підхоплює в повітрі світлячка.

Утім, йому не вдавалося заволодіти жодною. Що більше він ганявся, то більше навіснів, швидше біг, завзятіше ­хапався. Так тривало цілу хвилину. Дві хвилини. П’ять хвилин. Десять.

Можливо, так тривало б усе заняття, та врешті Елодін перечепився через стілець і впав на кам’яну підлогу, боляче вдарившись, роздерши штанину й закривавивши коліно.

Схопившись за ногу, Елодін сів на долівку й вивергнув із себе потік лютих лайок — таких, яких я ще ніколи в житті не чув. Він кричав, гарчав, плювався. Висловився щонайменше вісьмома мовами, і навіть тоді, коли його слова були мені не­зрозумілі, від їхнього звучання стискалися нутрощі, а волосся на руках ставало дибки. Він казав таке, що я аж пітнів. Казав таке, що мене починало нудити. Казав таке, що я навіть не знав, що так можна казати.

Гадаю, так могло тривати й далі, але Елодін, сердито відсапуючись, втягнув до рота одну з летючих насінин молочаю й почав несамовито кашляти та задихатись.

Урешті він виплюнув насінину, перевів подих, зіп’явся на ноги й пошкандибав геть із лекційної зали, не сказавши більше ні слова.

За мірками майстра Елодіна це заняття було не надто дивне.

***

Після заняття в Елодіна я легенько пообідав у Анкера, а тоді пішов на зміну в Медиці, де дивився, як більш досвідчені ел’те діагностують і лікують нових пацієнтів. Опісля пішов за річку, сподіваючись відшукати Денну. То був уже третій мій похід за три дні, та день був свіжий і сонячний, а я, провівши так багато часу в Архівах, відчував, що треба трохи розім’яти ноги.

Спершу я зупинився в «Еоліяні», хоча Денні перебувати там було ще відверто зарано. Поговорив зі Станчіоном і Деохом, а тоді пішов до кількох інших шинків, що їх, як мені було відо­мо, час від часу відвідувала Денна: «Крани», «Бочка і стіг», «Собака у стіні». Там її теж не було.

Я поблукав кількома громадськими садами з майже безлистими деревами. Відтак завітав до всіх крамниць музичних інструментів, які міг знайти, оглянув лютні й поспитав, чи не бачили там гарненької темноволосої дівчини, яка дивилася б на арфи. Не бачили.

На той час уже повністю стемніло. Тож я знову зазирнув до «Еоліяна» й поволі заходив між відвідувачів. Денни досі ніде не було видно, зате я зустрівся з графом Трепом. Ми випили разом і прослухали кілька пісень, а тоді я пішов.

Я щільніше закутав плечі у плащ, подавшись назад до Університету. Тепер на вулицях Імрі було людніше, ніж удень, і в містечку, попри холод у повітрі, стояла святкова атмосфера. Із дверей шинків і театрів лилася музика десятка різних стилів. Люди юрмами заходили до ресторанів та виставкових зал і виходили з них.

А тоді я почув високий, ясний сміх, що перекривав тихе бурмотіння юрм. Його я впізнав би де завгодно. То був сміх Денни. Я знав його як свої п’ять пальців.

Я розвернувся й відчув, як по моєму обличчю розпливається усмішка. Так було завжди. Здавалося, я міг відшукати Денну, лише втративши надію.

Я хутко оглянув обличчя в рухливому натовпі та з легкістю знайшов її. Денна стояла біля дверей невеличкої кав’ярні, вбрана в довгу сукню із синього оксамиту.

Я підступив на крок до неї, а тоді зупинився. Побачив, як Денна говорить до когось — якоїсь людини, що стояла за відчиненими дверцятами карети. Її супутника я не бачив — хіба лише самісінький вершечок його маківки. Він був у капелюсі з високою білою пір’їною.

За мить дверцята карети зачинив Емброуз. Нагородив Денну широкою чарівливою усмішкою та сказав щось таке, що вона розсміялася. На золотій парчі його куртки виблиску­вало ліхтарне світло, а його рукавички були пофарбовані ­в такий самий темний королівський пурпур, як і чоботи. На Емброузові такий колір мав би здаватися кричущим, але не здавався.

Поки я стояв і витріщався, мене мало не збили з ніг і не затоптали двоє коней у хомутах, що тягли воза. Це було би справедливо, бо я стояв посеред дороги. Візник лайнувся і, проїжджаючи повз мене, замахнувся батогом. Батіг влучив мені по шиї, та я цього навіть не відчув.

Я повернув собі рівновагу й підвів погляд саме вчасно, щоб побачити, як Емброуз цілує Денні руку. А тоді він граційно простягнув їй передпліччя, і вони разом увійшли до кав’ярні.