Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко

Бандерівці у снігах Росії

(Володимир Горбовий)

Горбовин був вищий за середній зріст, широкоплечий, здоровий чоловік. Через чоло навскоси проходив шнурок із чорним овальним клаптем шкіри, яка закривала ямку від вибитого ока. Ця чорна шкіра виділялася на білому чолі чимось неприродним, привертала до себе всю увагу, заважала зосередитись на живому оці, а воно проникливо дивилося навколо і помічало вельми багато, часто на багато більше за тих, хто дивився на світ двома очима.

Був активний в У ВО (Українській військовій організації) та ОУН. Здобув юридичну освіту і виступав оборонцем у політичних справах. Під час Варшавського процесу 1935–1936 років був адвокатом С. Бандери, Я. Чорнія, Є. Качмарського, а на Львівському процесі 1936 року захищав Бандеру та Равлика. Потрапив до горезвісної Берези Картузької — польського політичного концтабору.

20 квітня 1941 року у Кракові на об’єднаній конференції українських партій був створений тимчасовий (революційний) уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Володимира Гербового призначили міністром. У час базування проводу ОУН в Чехословаччині набув чеського громадянства. У червні 1941 року очолив Український національний комітет у Кракові. У липні 1944 р. заарештований німцями. Період війни і після закінчення жив у Празі. Працював у міністерстві сільського господарства юридичним радником. 1939 року не був у Західній Україні і совітського громадянства не набув. 1947 року чеська комуністична влада заарештувала Гербового і передала Совітському Союзові (фактично його винюхала совітська розвідка і вкрала, а чеська влада легалізувала цю чекістську акцію). Тут його засудили до 25 років концтаборів. Час від часу КДБ вимагало, аби відмовився від чеського громадянства і прийняв совітське. Він не піддавався тискові і залишався іноземним громадянином. У цьому був сенс: з доби Конрада Аденауера Совітський Союз змушений був випустити з концтаборів громадян західних держав. Одних лишень відомих генералів повернулося до Німеччини десятки. Вони розповідали через телебачення і радіо всій Західній Європі про жахливі звірства в совітській пенітенціярній системі. Повернення в Європу із Совітського Союзу західних вояків створило першу потужну антикомуністичну антисовітську хвилю. Ці люди повідомляли й про ув’язнених громадян України, Польщі, Чехословаччини, Румунії, Угорщини тощо. Сателітні уряди не сміли вимагати від уряду Союзу, щоб він відпустив їхніх громадян, проте їхні консульства у Москві вели облік своїх ув’язнених громадян і в цьому була крапля надії на дострокове звільнення.

Ми домовилися про зустріч, і він запитує:

— Можу я називати вас на ім’я?

— Авжеж, авжеж! І називайте мене на “ти” — ви ж мені в батьки годитеся.

— То ж, Левку, ти не поспішав до розмови зі мною?.. Вже більше двох місяців минуло, як ти прибув у зону.

— Пане Горбовий, я не хотів, щоб так виглядало, що я прийшов до вас просто на поклін. Я знаю, що ви є першою особою серед бандерівців зони. Ідейно я належу до вас. Організаційно в минулому до концтабору — ні, а тут, у зоні, потрібно більше часу для формування свідомого ставлення. Ви знаєте, що ідею самостійности у різний час відстоювати доволі по-різному.

— Левку, як ти думаєш, ми — історія чи живий політичний чинник?

— У плані багатовікової боротьби за самостійність України ви — історія, у плані поточних політичних реалій, ви — живий політичний чинник. Прямо на події в Союзі чи Україні ви не впливаєте, але факт вашого сидіння за ідею самостійної України використовує українська політична діяспора в своїй політично-пропагандивній діяльности. Коли б ви не сиділи, еміграція не мала б підстав казати, що Україна бореться за незалежність. Та й керівництво Совітського Союзу, заявляючи на весь світ про ідейну єдність совітських громадян та братерську дружбу радянських народів, знає на основі того, що ви сидите, що воно бреше.

Про те, що десь у Сибіру бандерівці сидять за національно-визвольну боротьбу, невиразні чутки ходять поміж людей і додають людям надії на свободу України.

— Гаразд. Ми до цього повернемося, а тепер скажи, як тобі сидиться?

— Добре. Мене ув’язнення зовсім не гнітить. Те, що живу в бараці постійно з кимось і немає змоги побути одному, для мене не нове: я змужнів у солдатській казармі, а після казарми жив п’ять років у тісному студентському гуртожитку. Сімейного життя і хатнього затишку в мене — мов кіт наплакав. А щодо харчування, то те ж саме: ця в’язенська бурда не набагато гірша за солдатську, а в часи студентські загалом їсти нічого було, я захворів був гастритом і з голоду потрапив до лікарні. Тут їжа регулярна, а це велике діло. На якість не звертаю уваги. Виходячи з їдальні, я переважно не міг би сказати, що їв.

— А як із сім’єю? Як чекісти розуміють твоє ставлення до сім’ї?

— Маю на Чернігівщині батька, матір, двох братів, сестру. На Львівщині лишилася дружина. Усіх їх через мене тероризують. Батьків погрожують вивезти до Сибіру, брата й дружину вигнали з роботи.

У Львові в час попереднього слідства через стукача та й просто самі різними способами докоряли, що я своєю впертістю спричиняю рідним великі муки, що я безсердечний і що коли мені вже себе не шкода, то хоч би пожалів їх.

Я відповідав, що страждання рідним завдаю не