Агата Крісті - Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті

Розділ двадцять третій

Лист

— А тепер підемо обідати, — сказав Пуаро.

Він узяв мене під руку і всміхнувся.

— У мене з’явилась надія, — пояснив він.

Я зрадів, що він став схожим на себе, однак це не змінило мого переконання, що молодий Рональд був винний. Мені подумалося, що після аргументів Джеппа, можливо, мій друг і сам дійшов того висновку. А пошук покупця скриньки був, мабуть, останньою спробою зберегти свою репутацію.

Ми по-товариськи пішли обідати разом.

Я був трохи здивований, помітивши у дальньому кінці ресторану Браяна Мартіна та Дженні Драйвер, які разом обідали. Пригадавши те, що сказав інспектор, я запідозрив, що між ними, можливо, роман.

Вони побачили нас, і Дженні помахала нам.

Коли ми попивали каву, вона покинула свого супутника і підійшла до нашого столика. Як і завжди, вона мала яскравий та енергійний вигляд.

— Можна мені сісти і поговорити з вами хвилинку, мсьє Пуаро?

— Звичайно, мадемуазель. Я радий вас бачити. А містер Мартін не приєднається до нас?

— Я попросила його залишитися там. Розумієте, я хотіла поговорити з вами про Карлотту.

— Так, мадемуазель?

— Ви питали, чи не було в неї якогось чоловіка, близького друга. Правда ж?

— Так, так.

— Я багато про це думала. Іноді не можна згадати про все одразу. Треба повернутися назад, щоб прояснити все — пригадати багато дрібних слів та фраз, на які, можливо, у той час не звернула уваги. Отже, саме це я й робила. Міркувала, роздумувала і пригадувала те, що вона говорила. І я дійшла певного висновку.

— Так, мадемуазель?

— Мені здається, що чоловік, до якого вона була небайдужа чи який почав їй подобатись — Рональд Марш, той, що отримав титул.

— Чому ви вважаєте, що це був він, мадемуазель?

— Через те, що Карлотта одного разу почала загалом розповідати про людину з тяжкою долею і про те, як це може вплинути на характер. Людина може бути насправді порядною, а потім змінитися на гірше. «Не стільки грішник, скільки жертва гріха», — знаєте про що я. Це перше, чим жінка себе обманює, коли починає закохуватись у чоловіка. Я стільки разів чула цю банальну фразу! Карлотта була розумною дівчиною, а тепер вона говорила таке, мов повна дурепа, ніби тільки вчора народилася. «Так, — сказала я собі, — тут щось не те». Вона не називала імені, говорячи про все загалом. Але майже одразу після цього вона заговорила про Рональда Марша і вважала, що до нього погано ставилися. Вона дуже байдуже і невимушено говорила про це. Тоді я не пов’язала ці дві речі. Але тепер мені цікаво. Мені здається, вона мала на увазі саме Рональда. Як вважаєте, мсьє Пуаро?

Вона підвела очі й глянула просто на нього.

— Здається, мадемуазель, ви надали мені надзвичайно цінну інформацію.

— Я рада, — відповіла Дженні й заплескала в долоні.

Детектив ласкаво подивився на неї.

— Ви могли цього не чути, але джентльмена, про якого ви говорите, — Рональда Марша, лорда Еджвера, саме заарештували.

— О! — від здивування дівчина роззявила рот. — Отже, я трохи запізнилась зі своїми роздумами.

— Ніколи не буває запізно, — прорік Пуаро. — Принаймні для мене, ви ж розумієте. Дуже дякую, мадемуазель.

Вона підвелася і повернулася за столик до Браяна Мартіна.

— Ну як, Пуаро, — сказав я. — Це, без сумніву, змінює ваші судження.

— Ні, Гастінґсе. Навпаки, це ще більше їх підтверджує.

Попри таке доблесне ствердження, я сподівався, що потайки він засумнівався.

Кілька днів по тому Пуаро ні разу й словом не обмовився про справу Еджвера. Коли я говорив про неї, він відповідав лаконічно і відчужено. Словом, умив руки. Яка б думка не з’явилася у його блискучому мозку, тепер він мусив