Джон Віндем - День триффідів

почувся стогін. У напівтемному закутку на канапі лежав якийсь чоловік. Навіть при такому тьмяному світлі було видно, що йому вже кінець. Я не став підходити дуже близько. Його очі розплющилися. На якусь мить я помітив, що він зрячий.

— Ви тут? — сказав він.

— Так, я хотів…

— Води, — сказав він. — Заради Бога, дайте мені трохи води…

Я зайшов до їдальні, а відтак у службове приміщення. Крани були сухі. Я вичавив трохи води з двох сифонів у великий глек. Потім взяв його разом з чашкою і поставив туди, куди він міг дотягтися.

— Дякую, друже, — сказав він. — Я сам впораюся. Тримайся від мене подалі.

Він занурив чашку в посудину і випив її до дна.

— О Боже, — сказав він. — Як мені хотілося води! — потім повторив цю дію. — Що ти тут ро’ш, друже? Сам бачиш, тут небезпечно.

— Я шукаю дівчину. Зрячу дівчину. Її звати Джозелла. Вона тут?

— Вона була тут. Ти запізнився, друже.

Раптова підозра пронизала мене, немов гострий біль.

— Ви ж не хочете сказати, що…?

— Та ні. Заспокойся, друже. Вона не заразилася, як я. Вона просто пішла звідси, як і всі, хто міг ходити.

— А куди пішла, не знаєте?

— Цього я тобі не можу сказати, друже.

— Розумію, — похмуро сказав я.

— Ти теж краще йди, друже. Бо ще трохи побудеш і залишишся тут назавжди, як я.

Він мав рацію. Я встав, дивлячись на нього.

— Може, вам ще щось принести?

— Ні. Цього мені вистачить. Думаю, ще трохи — і мені вже нічого не буде потрібно, — він зупинився, а потім додав: — Бувай, хлопче, дуже тобі дякую. А якщо її знайдеш, то подбай про неї, вона хороша дівчина.

Трохи пізніше, коли я їв консервовану шинку, запиваючи її пляшкою пива, мені спало на думку, що я не спитав чоловіка, коли пішла Джозелла. Утім, вирішив я, у його стані він вже навряд чи добре орієнтувався в часі.

Тепер у мене на думці було лише одне місце, куди треба піти, — будівля Університету.

Я розраховував, що Джозелла подумала про те саме — є надія, що хтось з нашої розсіяної групи міг повернутися туди, намагаючись возз’єднатися. Ця надія не була дуже сильною, бо здоровий глузд мав би змусити їх покинути місто ще кілька днів тому.

На вежі досі виднілися два прапори, безвольно звисаючи у теплому повітрі раннього вечора. З двох дюжин вантажівок, які зібрали на передньому дворі, чотири ще стояли на місці, явно нерушені. Я припаркувався поруч і зайшов до будівлі. У тиші було добре чути стукіт моїх кроків.

— Агов! Агов! — крикнув я. — Є тут хтось?

Луна від мого голосу покотилася коридорами та верхніми поверхами, обернулась на шепіт, а потім і зовсім затихла. Я підійшов до дверей, що вели до іншого крила, і знову крикнув. Луна від голосу знову затихла, осівши тихо, немов пил. І тільки повернувшись назад, я помітив, що на стіні біля вхідних дверей зроблено напис крейдою. Це була просто адреса великими літерами:

МАЄТОК ТІНШЕМ

ТІНШЕМ, ПОБЛИЗУ ДІВАЙЗІЗА, ВІЛТШИР

Принаймні це вже було хоч щось.

Я глянув на напис і замислився. Уже за годину або й швидше стане темно. До Дівайзіза приблизно сто миль, або й більше. Я знову вийшов надвір і оглянув вантажівки. Одна з них була останньою, в якій я приїхав і до якої складав розкидане протитриффідне обладнання. Я згадав, що решту вантажу там становив корисний набір їжі та інших припасів. Було б набагато краще поїхати з цим, ніж з порожніми руками. І все ж таки без нагальної потреби мені не хотілося їхати за кермом будь-чого, не кажучи вже про величезну навантажену машину, бо від їзди нічною дорогою цілком імовірно можна було очікувати різних небезпек. Якщо ж почати її розвантажувати, то були шанси, що я змарную більше часу на пошук іншої автівки та перенесення вантажу, ніж просто переночувавши. Виїзд рано-вранці здавався мені більш перспективним. Я переніс коробки з патронами в кабіну вантажівки, щоб бути готовим. А рушниця була зі мною.

Я знайшов кімнату, звідки вибіг через фальшиву пожежну тривогу, в тому ж вигляді, в якому й залишив; мій одяг на стільці, навіть портсигар і запальничка лежали там, де я їх поклав, — біля імпровізованого ліжка.

Було ще зарано, щоб думати про сон. Я прикурив сигарету, поклав портсигар у кишеню й вирішив вийти надвір.

Перш ніж зайти до Рассел-сквер, я обережно озирнувся навколо. Я вже почав з підозрою ставитися до відкритих просторів. Як і слід було очікувати, я таки помітив одного триффіда. Він стояв у північно-західному кутку, стояв абсолютно нерухомо, але був значно вищий за навколишні чагарники. Я підійшов ближче і зрізав його верхівку одним пострілом. Шум у тихому саду навряд чи міг бути більш тривожним, навіть якби я вистрілив з гаубиці. Коли я переконався, що навколо немає інших триффідів, які крадуться в хащах, я зайшов до саду і всівся, обпершись спиною на дерево.

Я залишався там хвилин двадцять. Сонце вже було низько, і половина саду була в тіні. Невдовзі мені довелося б іти. Доки було світло, я ще міг якось тримати себе в руках; у темряві ж мене непомітно охоплювали емоції. Можливо, найближчим часом мені доведеться провести у темряві цілі години, відчуваючи такий самий страх, як і мої далекі пращури, які з недовірою спостерігали за ніччю, що панувала за межами їхньої печери. Я затримався, щоб кинути ще один погляд на Рассел-сквер, ніби тут була сторінка історії, яку я вивчав до того, як перегорнути. І, стоячи там, я почув шарудіння кроків на дорозі — легкий звук, але в тиші він звучав так, ніби крутилися жорна.

Я розвернувся, тримаючи рушницю напоготові. Робінзон Крузо не менше перелякався, побачивши слід людської ноги, ніж я, коли почув кроки, бо це явно не були невпевнені кроки сліпого. У сутінках я побачив, як майнув вогник. Коли він зійшов з дороги в сад, я побачив, що це чоловік. Очевидно, він помітив мене раніше, ніж я його, бо йшов просто до мене.

— Не стріляйте, — сказав він, піднімаючи порожні руки.

Я не впізнав його, доки він не пройшов ще кілька ярдів. Одночасно й він впізнав мене.

— О, це ви, — сказав він.

Я не опускав рушницю.

— Здоровенькі були, Коукере. Що вам треба? Хочете, щоб я поїхав з іншою маленькою групою? — запитав я.

— Ні. Можете опустити цю штуку. Усе одно від неї забагато шуму. Через неї я вас і знайшов. Ні, —