Джон Віндем - День триффідів

Парламент-сквер. Він сидів поруч з пам’ятником Лінкольну і міцно тримав у руках найдорожчу власність — шматок бекону, від якого він відрізав рвані кавалки тупим ножем.

Над усім цим піднімалася будівля парламенту з годинником, стрілки якого зупинилися за три хвилини по шостій. Важко було повірити, що тепер усе це не має жодного значення; просто якийсь кондитерський виріб, виконаний у камені, який мирно розвалиться. Тепер його шпилі можуть обвалитися на газон, і жодні обурені депутати не репетуватимуть про ризик для їхніх цінних життів. У цих залах, звідки на весь світ лунали добрі наміри та страшенна безпринципність, із часом може обвалитися дах, і ніхто цього не зупинить, нікому не буде до цього діла. Поруч незворушно текла Темза. Так вона й тектиме, аж доки не обваляться набережні, а Вестмінстер знову не обернеться на острів у болоті.

У незадимленому повітрі було добре видно сріблясто-сірі обриси Абатства з чудовою ліпниною. Поважний вік виокремлював його серед ефемерних будівель, що височіли навколо. Воно твердо стояло на фундаменті віків, і, можливо, йому судилося ще не одне століття берегти в своїх стінах пам’ятники тим, чию працю тепер було зруйновано дощенту.

Я не став там затримуватися. Думаю, що найближчими роками на старе Абатство ще дивитимуться з романтичною меланхолією. Але така романтика — це сплав трагедії зі спогадами. Я був ще занадто близько до цієї трагедії.

Мало того, я почав відчувати щось нове — страх самотності. Я не почувався самотнім, коли йшов з лікарні вздовж Пікаділлі, а потім в усьому, що я бачив, була приголомшлива новизна. Тепер я вперше почав відчувати страх, який справжня самотність навіває видові, який за своєю природою є стадним. Я почувався голим, відкритим усім жахіттям, що блукали навколо…

Я змусив себе продовжити їхати по Вікторія-стрит. Мене лякав сам звук машини, від якого вулицями котилася луна. Я поривався її кинути й піти пішки, спритно пробираючись, немов звір у джунглях. Довелося докласти всю свою силу волі, щоб змусити себе і далі їхати й дотримуватися плану. Зі свого досвіду я вже знав, що мені слід робити, якщо опинюся в цьому районі: потрібно шукати продовольство у найближчому універмазі.

Так, хтось вже обчистив продуктовий відділ у «Армі енд Неві сторз», але зараз там не було нікого.

Я вийшов через бічні двері. Кіт на тротуарі обнюхував щось, схоже на купу ганчірок. Я плеснув у долоні. Він зиркнув на мене і втік.

З-за рогу вийшов якийсь чоловік. На його обличчі був захоплений вираз; він уперто котив дорогою солідну головку сиру. Почувши мої кроки, він зупинив сир і став загрозливо розмахувати палицею. Я повернувся до своєї машини на головній вулиці.

Була ймовірність, що Джозелла теж вибрала готель як зручну штаб-квартиру. Я згадав, що біля станції Вікторія є кілька готелів, і поїхав туди. Виявилося, що їх набагато більше, ніж я думав. Після того як я оглянув зо два десятки, і не знайшов жодних слідів організованої групи, ця справа стала здаватися мені безнадійною.

Я шукав когось, у кого можна було б запитати. Мені здавалося, що хтось із тих, хто має завдячувати їй, ще лишився в живих. З того моменту, як я приїхав до цього кварталу, я бачив лише з півдюжини людей, здатних рухатися. А зараз, схоже, уже нікого не було. Нарешті на розі Букінгем-Палас-роуд я побачив стару жінку, яка, зіщулившись, сиділа на ґанку.

Вона гарячково возилася з якоюсь бляшанкою, зламавши нігті, то лаючись, то плачучи над нею. Я пішов до маленької крамнички поблизу і знайшов там десь п’ять-шість бляшанок з бобами, що лишилися непоміченими на високій полиці. Крім того, я знайшов ще й консервний ніж і тоді вже повернувся до неї. Вона й досі дряпала бляшанку.

— Краще викиньте її геть. Це кава, — сказав я їй.

Я поклав до її руки ніж і дав банку з бобами.

— Послухайте, — сказав я, — ви щось знаєте про зрячу дівчину, яка була десь тут поблизу? Швидше за все, вона була на чолі групи.

Я вже не дуже сподівався на успіх, але щось же таки допомогло цій старій жінці протриматися довше за більшість людей. Коли вона кивнула, це здалося мені надто чудовим, щоб бути правдою.

— Так, — сказала вона, почавши відкривати банку.

— Знаєте! І де ж вона? — зажадав я відповіді. Чомусь мені й на думку не спало, що це може бути хтось інший, окрім Джозелли.

Але вона похитала головою.

— Не знаю. Я трохи побула з їхньою групою, але потім загубила їх. Такій старій, як я, важко встигнути за молодими, тож я від них відстала. Вони не стали чекати на бідну стару, тому я їх вже більше не знайшла.

Вона і далі напружено працювала ножем.

— Де вона мешкає? — спитав я.

— Ми всі були в готелі. Не знаю, де він, інакше б я їх знову знайшла.

— А назву готелю ви не знаєте?

— Це не до мене. Навіщо знати назву місця, якщо ні ти, ні хтось інший не може її прочитати.

— Але ж ви повинні були щось запам’ятати.

— Ні, я нічого не пам’ятаю.

Вона взяла бляшанку і обережно понюхала її вміст.

— Послухайте сюди, — сказав я холодно. — Ви ж хочете зберегти ці бляшанки, чи не так?

Вона простягнула руку, щоб підсунути їх до себе.

— Ну тоді краще вам розповісти мені про цей готель, — вів я далі. — Маєте ж ви знати, наприклад, був він великий чи малий.

Вона замислилася, усе ще тримаючи руку біля бляшанок.

— Коли ми спускалися сходами, то було якесь відлуння — мабуть, він таки великуватий. І, певно, він був ще й дорогий, тобто там були товсті килими, хороші ліжка і простирадла.

— І більше нічого?

— Ні, ні… Хоча дещо було. З вулиці там дві маленькі сходинки, а заходиш крізь двері, що обертаються.

— Оце вже краще, — сказав я. — Ви впевнені в цьому? Бо якщо я його не знайду, вас я знайти точно зможу.

— Богом клянуся, містере. Дві маленькі сходинки і двері, що обертаються.

Вона порилася в подертій сумці, дістала брудну ложку і почала їсти боби так, ніби це були якісь райські солодощі.

Я виявив, що навколо все ще багато готелів і серед них напрочуд багато тих, що мають обертові двері. Але я продовжував пошуки. Коли ж я таки знайшов його, помилитися було неможливо. Сліди та запах були занадто знайомі.

— Тут хтось є? — крикнув я, стоячи в лункому вестибюлі.

Я вже збирався йти далі, коли з одного боку