Джон Віндем - День триффідів

— Я теж, — сказав я і опустив рушницю.

— Що сталося з вашою групою? — спитав він.

Я розповів йому. Він кивнув.

— З моєю те саме. І з іншими, мабуть, теж. Що ж, ми спробували…

— Це було неправильно, — сказав я.

Він знову кивнув.

— Так, — визнав він. — Гадаю, ваша група від самого початку думала в правильному напрямку — тільки він не здавався правильним ще тиждень тому.

— Шість днів тому, — виправив його я.

— Тиждень, — сказав він.

— Ні, я впевнений… Та яка тепер в біса різниця? За цих обставин, — продовжив я, — що ви скажете на те, щоб оголосити амністію і почати все спочатку?

Він погодився.

— Я все неправильно зрозумів, — повторив він. — Я вважав себе єдиним, хто сприймає ситуацію серйозно, але виявилося, що я сприймав її недостатньо серйозно. Мені не вірилося, що все це триватиме і що не буде ніякої допомоги. А тепер погляньте на це! Та таке, мабуть, скрізь. Європа, Азія, Америка — подумайте тільки, і Америка в таких руїнах! Але, мабуть, так і є. Якби в них було не так, то вони вже були б тут, допомагали б — це в їхньому стилі. Ні, гадаю, ваша група розуміла це краще від самого початку.

Ми трохи подумали, а потім я запитав:

— Це захворювання, ця чума — як ви думаєте, що це?

— Хоч убийте, не знаю, друже. Я думав, що це тиф, але хтось сказав мені, що тиф розвивається довше, — тож я й не знаю. Не розумію, чому я сам не заразився — мабуть, тому, що був здатен триматися подалі від хворих і бачити, що їм чисту їжу. Я їв лише з бляшанок, які відкривав сам і пив пиво тільки з пляшок. Утім, хоч мені поки що й щастило, я не хочу затримуватися тут довше. Куди ви тепер їдете?

Я розповів йому про адресу, написану крейдою на стіні. Він ще не бачив її. Він був на шляху до будівлі Університету, коли звук мого пострілу змусив його рухатись обережніше.

— Це… — почав я й одразу ж замовк. Із заходу від нас почувся звук заведеного двигуна. Він швидко набрав оберти і затих, віддалившись.

— Ну хоч хтось врятувався, — сказав Коукер. — І той, хто написав цю адресу. У вас є ідеї, хто це міг бути?

Я знизав плечима. Можна було цілком логічно припустити, що це міг бути один з членів групи, на яку здійснив наліт Коукер, або якась зряча людина, яку його групі не вдалося спіймати. З напису неможливо було сказати, як давно він був зроблений. Він подумав над цим.

— Буде краще, якщо ми триматимемося вдвох. Я складу вам компанію і подивлюся, що тут відбувається. Гаразд?

— Гаразд, — погодився я. — А зараз я піду спати, завтра зранку виїжджаємо.

* * *

Коли я прокинувся, він ще спав. Я вдягнув лижний костюм та взув важкі черевики — в такому вбранні я почувався набагато зручніше, ніж в тому, яке мені дала його група. Коли я повернувся з сумкою різних пакунків та бляшанок, він уже встиг прокинутися і вдягнутися. За сніданком ми вирішили завітати до Тіншема на двох заповнених вантажівках, а не їхати в одній.

— І подивіться, чи зачиняються вікна в кабіні, — порадив я. — Навколо Лондона чимало розплідників триффідів, особливо із заходу.

— Угу. Я бачив кілька цих гидких тварюк, — сказав він легковажно.

— Я теж їх бачив. У дії, — відповів я.

У першому гаражі, до якого зайшли, ми зламали бензоколонку і заправилися. А потім рушили тихими вулицями на захід, гуркочучи, немов танкова колона, разом з моєю тритонкою на чолі.

Подорож була виснажливою. Через кожні приблизно двадцять ярдів нам доводилося об’їздити якийсь покинутий транспорт. Час від часу траплялися дві-три машини, які перекривали дорогу і нам доводилося зупинятися, щоб зіштовхнути одну з них на узбіччя. Серед них було дуже мало розбитих. Схоже, сліпота вражала водіїв швидко, але не настільки раптово, щоб вони не могли втримати кермо. Зазвичай вони встигали звернути на узбіччя, перш ніж зупинитися. Якби катастрофа сталася вдень, то магістралі стали б абсолютно непрохідними і нам довелося б вибиратися з центру бічними вуличками; ми витратили б цілі дні, об’їжджаючи непролазні хащі машин і намагаючись знайти інший шлях. Я виявив, що ми просуваємося не так повільно, як здавалося, і лише коли, проїхавши кілька миль, помітив перевернуту машину, зрозумів, що ми їдемо маршрутом, який інші вже встигли очистити перед нами.

На далеких околицях Стейнса ми почали відчувати, що Лондон нарешті залишився позаду. Я зупинився і підійшов до Коукера. Коли він вимкнув двигун, упала тиша, густа й неприродна, яку порушувало лише клацання металу, що охолоджувався. Раптом мені спало на думку, що з того моменту, як ми виїхали, я не бачив жодної живої істоти за винятком кількох горобців. Коукер виліз із кабіни, став посеред дороги, прислухаючись і озираючись навколо, і пробурмотів:

А он там, перед нами,

лежать широкі пустелі вічності.

Я суворо глянув на нього. На його серйозному, замисленому обличчі раптом з’явилася посмішка.

— Чи ви віддаєте перевагу Шеллі? — спитав він і продовжив:

Мене звати Озімандіас, король королів,

Погляньте на мої творіння, могутність та впадіть у відчай!

Добре, давайте знайдемо якусь їжу.

* * *

— Коукере, — сказав я, коли ми завершили свою трапезу, сидячи на прилавку крамниці і намащуючи печиво джемом, — ви мене просто вражаєте. Хто ви? Коли я вперше побачив вас, то вважав пустомолотом, — якщо ви пробачите мені це слово, — який верзе нісенітниці на портовому жаргоні. А тепер ви цитуєте мені Марвелла[17]. Це якесь безглуздя.

Він усміхнувся.

— Я теж ніколи цього не розумів, — сказав він. — Як, власне, і належить гібридові, ти ніколи не знаєш, хто ти є. Моя мати теж не знала, від кого я, принаймні вона так і не змогла цього довести і завжди сердилася на мене через те, що не змогла отримати ніяких грошей на моє утримання. Це зробило мене невдоволеним, коли я був дитиною; а коли я залишив школу, то ходив на різні мітинги — усі, де протестували проти чогось. Це давало мені відчуття єдності з тими, хто на них ходив. Думаю, що я здавався цим людям дотепним. Хай там як, а вони брали мене з собою на різні типу політичні збіговиська. Згодом мені набридло розважати їх і дивитися, як вони сміються і разом зі мною, і з мене, коли б я не висловив