Олена Тодорова - Хочу тебе кохати, Олена Тодорова

21

Дивись, я прийшла до тебе...

© Варвара Любомирова

Мені не потрібно шукати його очима, щоб знати, де він знаходиться. Я відчуваю. А подивитися не можу, хоча йшла сюди саме за цим. Переступити прірву. Зруйнувати стіну. Якщо знадобиться, спокусити.

На мені вперше за весь цей кошмарний рік сукня - красива і ніжна. Біле мереживо з ілюзією прозорості. Насправді є тілесна підкладка. Щільні колготки теж у тон шкіри, щоб прикрити шрами на ногах. Стоячи перед дзеркалом у гуртожитку, я подобалася собі. Але, переступивши поріг клубу, знову розгубила всю впевненість.

"Я повинна подивитися на нього... Повинна!" - тверджу подумки, зчіплюючи руки на барній стійці.

Уранці всі втішали Карину, а після пар у тій самій душовій ті самі дівчата ділилися особистими планами на Бойку. І я зрозуміла, що часу на розкачку в мене не залишилося. Усі хочуть Бойку. Полювання почалося. За допомогою Чарушина вдалося отримати фору - я дізналася, де Кір буде ввечері. Це міський клуб, за межами академії. Зустріти тут когось із наших серед навчального тижня малоймовірно.

Я ніби як усе продумала. Зробила прорив - прийшла сюди. А тепер сиджу за барною стійкою і туплю в одну точку. Мене трясе. Дрібно, але відчутно.

- Що будете замовляти? - переді мною виростає усміхнений бармен.

- Що-небудь... - шепочу нерозбірливо. Прочищаю горло, щоб додати голосніше: - Просто води, будь ласка.

- Зрозумів.

Не минає й хвилини, як хлопець ставить переді мною запітнілу склянку мінералки. Я відпиваю зовсім трохи, не можу зробити нормальний ковток. Відставляю склянку назад на стійку і, відчувши якийсь внутрішній поштовх, стрімко обертаюся.

Дивлюся на Бойку. Уперше з того кошмарного вечора дивлюся. Дивлюся і повторно в нього закохуюся. На шаленій швидкості. Вщент.

Судорожно тягну носом повітря, і мені раптом здається, що я відчуваю його запах. Це, звісно ж, підступи пам'яті. Між нами не менше трьох-чотирьох метрів. Але я так само, незважаючи на напівтемряву в приміщенні, здатна розрізнити риси його обличчя.

Я скучила... Господи, я так за ним скучила!

Бойко не помічає мене, але я продовжую дивитися. Відверто закликаю, наплювавши на все, що було, є і буде ще.

Я не можу без тебе.

Поглянь же на мене!

Дивись, я прийшла до тебе... Сама прийшла... Я здаюся...

Ловлю момент, коли груди Кіра виразно здіймаються й опадають - він зітхає і, ніби здаючись, підкидає погляд і веде його на мене.

Усе навколо зникає.

Іскристий контакт. Жар по шкірі. Струм по хребцях.

Серце зривається і, набираючи шалену швидкість, глухо вдаряється мені в ребра. З одержимою частотою повторює цей трюк. Я готова до цього. Тепер я готова.

На обличчі Бойкі на мить відбивається розгубленість. Не знаю, що саме його дивує - те, що я дивлюся на нього, чи те, що в принципі з'явилася в такому місці. У будь-якому разі він швидко справляється з емоціями. Трохи схиляє голову на бік і підтискає губи. Не відвертається. Я тримаю його погляд. Не відпускаю. Так довго зберігати зоровий контакт можна тільки навмисне. І він, звісно ж, розуміє, що я роблю. Я його спокушаю.

Більше не бажаю шкодувати про те, що зробила. Хочу все виправити.

Мені, як і раніше, до жаху страшно, але я зісковзую зі стільця і йду до столика, який займають Бойка з друзями. Він сидить на дивані один, а Фільфіневич і Шатохін займають протилежний бік. Георгієва наразі немає, і я можу безперешкодно підійти до Кирила.

Зупиняюся просто перед ним і завмираю. Ноги підкошуються. Тілом безперервно курсують хвилі тремтіння. Але я намагаюся триматися впевнено.

- Привіт, - кажу досить тихо.

Так, щоб чув тільки він. Але відповідають ті хлопці, які сидять далі - Філя і Тоха. Бойка мовчить. Просто дивиться на мене. Я намагаюся зловити щось у його очах, якийсь відповідний спалах емоцій. Однак його погляд абсолютно нечитабельний.

- Я винна тобі двадцять дев'ять днів, - вимовляю нібито спокійно, хоча ледь дихаю від хвилювання. Бойко ж... Його ліва брова піднімається, і на цьому вся реакція. - Перший? Активуємо? - кидаю швидко, як гранату, і йду, щоб він не встиг сказати, що йому більше не треба.

Зробивши кілька кроків до танцмайданчика, поступово сповільнююся. Серце продовжує калатати. Ні, не просто битися. Його шалений стукіт розриває мені грудну клітку. Божеволію від думки, що Кір не відгукнеться, не включиться в гру, не піде за мною... Це справді лякає мене до жаху. Якщо він не відреагує, тоді між нами буде поставлено крапку, і я помру.

Досягаю середини напівпорожнього танцмайданчика, прикриваю очі й підкоряюся музиці - тут вона звучить значно голосніше. Я починаю танцювати. Секунди тягнуться нестерпно. Нічого не відбувається. Усе, що я роблю зараз, вимагає від мене колосальних внутрішніх зусиль. Я ламаю себе. Долаю якісь особисті бар'єри і виходжу із зони свого комфорту.

Мій пульс починає змагатися з музикою. Так сильно стукає у скронях, що, здається, майже перекриває гуркітливі баси. Я відкриваю очі, але перестаю розрізняти людей. Рухаюся за натхненням. Вихлюпую всі почуття, що накопичилися всередині.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍