Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

світлі навислих хмар їхні схилені [77]голови ніби ледь похитувалися, проте, підійшовши ближче, Картер побачив, як із їхніх вкритих тінями колін здіймалися великі сутності, які напевне не були маною. Крилаті й скрекотливі, ці сутності щомиті збільшувалися, і мандрівник розумів, що настає кінець його блуканням. То були ані птахи, ані кажани, знані будь-де на землі чи в країні снів, бо самі вони розмірами перевершували слонів, голови ж їхні були наче кінські. І Картер зрозумів, що то, певно, сумнозвісні птахи шантак, і більше не дивувався, яка ж то лиха сторожа, які безіменні почвари змушують людей триматися оддалік заполярної кам’яної пустелі. Приречено спинившись, він нарешті наважився озирнутися: позаду нього мчав присадкуватий косоокий купець, про якого ходили лихі поголоски, він скакав верхи на кістлявому яку на чолі страхітливої орди зловісних шантаків, крила яких ще віяли холодом і смородом селітри із незвіданих глибин.

Але навіть потрапивши у пастку до цих крилатих жахіть із кінськими головами, що кружляли над ним, поволі стискаючи коло, Рендольф Картер не втратив самовладання. Над ним височіли ті страхітливі химери, а косоокий купець спішився і, шкірячись, тепер стояв просто перед своїм бранцем. А тоді подав Картеру знак осідлати одного з огидних шантаків і навіть допоміг йому залізти на нього, поки сам бранець вагався між огидою та здоровим глуздом. Залізти на птаха було геть непросто, бо замість пір’я шантаки вкриті дуже слизькою лускою. Коли нарешті він умостився, косоокий чоловік сів позад нього, доручивши одному із величезних птахів віднести свого яка на північ, до кільця вирізьблених гір.

Далі був страхітливий політ крижаним безмежжям, постійно вгору і на схід, до голих сірих схилів тих неприступних гір, за якими, кажуть, лежить Ленґ. Вони летіли високо понад хмарами, аж доки, зрештою, під ними не з’явилися ті знамениті верхівки гір, яких ніколи не доводилось бачити людям з Інґаноку, бо вони завжди ховаються у клубах світного туману. Вони трохи спустилися, так що Картер міг чіткіше їх розгледіти, і на найвищих піках він помітив дивні печери, на вигляд схожі на ті, які він бачив на горі Нґранек, проте не став розпитувати про них свого поневолювача, бо зауважив, що і сам чоловік, і птахи з кінськими головами страшенно злякалися самого їхнього вигляду і знервовано поспішили забратися геть, не заспокоївшись, аж поки не залишили ці гори із печерами далеко позаду.

Тоді шантаки пірнули під хмари і полетіли понад широкою пустельною рівниною, посеред якої в далині сяяли слабкі вогники. Під ними час від часу пропливали поодинокі гранітні хатинки і невеличкі хутори з хатками, складеними з голого каменю, а в їхніх віконечках блимало бліде світло. І з тих хаток та хуторів долинало пронизливе гудіння труб і гидке стукотіння кротал[78], тож було зрозуміло, що люди Інґанока мали рацію, подейкуючи про ці місця. Бо ж мандрівники і раніше чули такі звуки і знали, що вони можуть лунати лише на холодному пустельному плоскогір’ї, яке ніхто й ніколи не відвідує при здоровому глузді, лише у проклятому місці зла і таємниць, ім’я якому — Ленґ.

Навколо цих тьмяних вогнів витанцьовували якісь темні постаті, і Картеру стало цікаво, що то можуть бути за створіння, бо жодна жива душа ніколи не бувала на Ленґу, і цю місцину знали лише за самими вогнями і кам’яними будиночками, які іноді вдавалося розгледіти удалині. Ці істоти вистрибували повільно і незграбно, звиваючись і вигинаючись так, що на них гидко було дивитися, тож Картер зрозумів, чому напівзабуті легенди розповідають про них як про величезне зло, і звідки береться страх, який стримує всіх мешканців краю снів від подорожі на це жахаюче промерзле плоскогір’я. Коли ж шантаки спустилися нижче, до огиди від споглядання танцюристів додалось пекельне відчуття пригадування — і бранець з усіх сил напружував очі, перебираючи у пам’яті всі можливі місця, де він уже міг бачити таких почвар.

Вони стрибали так, мовби замість ніг мали копита, на головах у них було щось на кшталт перук чи шоломів із невеличкими ріжками. Одягу вони не носили, проте більшість із них і самі по собі були досить волохаті. Ззаду у них теліпалися куці хвости, а коли деякі з них задирали голову, Картер розгледів на їхніх пиках неймовірно широкі роти. І тоді він зрозумів, що то були за істоти, він збагнув, що насправді на головах вони не носять ані перук, ані шоломів. Бо таємничий народ, що населяв Ленґ, був тієї ж породи, що й похмурі купці з чорних галер, які торгують рубінами у Дайлет-Ліні — ті нелюдські купці, які й самі є рабами страхітливих місячних почвар! То було, безсумнівно, те саме поріддя, яке так давно підступно затягло Картера на їхню галеру, що їх рідню збивали у стада і гнали нечестивими причалами проклятого місячного міста, в якому сухоребрі мали працювати, а вгодованіших у клітках забирали для інших потреб їхні безформні, вкриті поліпами господарі. Тепер же він дізнався, звідки походять ці чудернацькі почвари, і здригнувся, здогадавшись, що Ленґ відомий отим безформним місячним потворам.

Але шантаки проминули вогні та кам’яні халупи, залишили позаду нелюдських танцюристів і полетіли понад безплідними сірогранітними пагорбами і темною пустелею, в якій лише каміння, крига та сніг. Настав день, і примарне сяйво низьких хмар поступилося туманним сутінкам північного світу, а мерзенний птах все так само вперто летів крізь холод і тишу. Час від часу косоокий заговорював до своєї тварини жахливою гортанною мовою, шантак же відповідав якимись реготливими звуками, наче пісок треться об скло. А земля під ними здіймалася все вище, аж поки нарешті вони опинилися над відкритим усім вітрам, рівним, наче стіл, краєм, який, здавалося, був стелею цього порожнього і неозорого світу. Там, геть самотні серед тиші, сутіні та холоду, здіймалися грубо обтесані брили приземкуватої будівлі без вікон, оточеної кільцем масивних монолітів. У самому способі їх упорядкування не було нічого людського, тож, пригадуючи старі легенди, Картер вирішив, що він потрапив у найжахливішу, але заразом і найлегендарнішу з усіх місцин — доісторичний монастир на краю світу, де самотою мешкає верховний жрець, якого годі описати — той, що носить жовту маску і молиться Іншим Богам та їхньому повзучому хаосові Ньярлатотепу.

Бридотний птах приземлився, і косоокий одразу ж спішився, щоб допомогти своєму в’язневі спуститися на землю. Картер не мав ані найменших сумнівів щодо того, чому саме його захопили: було очевидно, що цей купець — слуга темних сил, який прагнув привести до своїх повелителів смертного, що самовпевнено поставив собі за мету знайти незвіданий Кадат і піднести молитви перед ликами Великих Древніх у їхньому оніксовому замку. Скидалося й на те, що цей самий купець уже затримував його — точніше, за його волею Картера затримали місячні почвари у Дайлет-Ліні, а зараз він має намір зробити те, про що побоялися попередити коти-рятівники: відвести свою жертву на жахливу зустріч зі страхітливим Ньярлатотепом, розповісти йому, як наполегливо цей смертний шукає незвіданий Кадат. Мабуть, Ленґ і холодна пустка на північ від Інґанока недалеко від оселі Інших Богів, і тут підходи до Кадата добре охороняють.

Косоокий