Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

землі, а праворуч незмінно здіймався пустельний і моторошний хребет сірих непрохідних гір. Третю ніч він провів у таборі каменярів, де яскраві вогні відкидали чудернацькі тіні на шліфовані скелі, що височіли на заході. Вони співали багато різних пісень, розповіли чимало історій і відали про якісь геть незбагненні дива давнини, знали звичаї богів, тож Картер припустив, що у них є чимало прихованих спогадів про прабатьків — Великих Древніх. Вони розпитували його про подорож і застерігали не заходити надто далеко на північ; проте він відповів, що просто шукає нові поклади оніксу і не має наміру ризикувати більше, аніж зазвичай ризикує розвідник. На світанку він розпрощався з ними і поїхав на темну північ, де, як попереджали копачі, йому повинна трапитись страшна копальня, до якої ніхто не ходить, в якій величезні камінні блоки витісували руки істот, набагато давніших за людей. Але йому дуже не сподобалось, коли, озирнувшись, щоб помахати їм рукою на прощання, він побачив, як до табору наближається той присадкуватий і верткий вузькоокий купець, що про його оборудки на Ленґу чутки доходили аж до далекого Дайлет-Ліну.

Картер проминув ще дві копальні, і за ними населена частина Інґаноку, здавалося, закінчилась, а дорога звузилася ще більше, перетворившись на круту гірську стежину, що зміїлася серед чорних скель. І, як завжди, праворуч здіймалися далекі пустельні гори, і що далі Картер заходив у ці невторовані землі, то темніше і холодніше ставало навколо. Невдовзі він помітив, що на чорній стежці перед ним немає жодного сліду ніг чи копит, і збагнув, що він уже, насправді, ступив на незвідані стежки давнини. Коли-не-коли над головою лиховісно кричали круки, і раз у раз лопотіння крил, що долинало з-поза скель, змушувало його знервовано думати про легендарного птаха шантак. Але переважно він був там наодинці зі своїм кошлатим супутником, хоча й усе більше непокоївся, що цей витривалий як з дедалі більшою неохотою піднімався вгору, все частіше злякано форкав, почувши найменший шурхіт.

Вузенька стежка кривуляла поміж траурно-чорними і лискучими, як соболине хутро стінами, а схил став ще крутіший, ніж раніше. Підійматися було неймовірно важко, як часто сковзався на шматках каменю, якими був густо встелений путівець. Через дві години Картер побачив попереду гребінь гори, за яким не було нічого, окрім порожнього сірого неба, і подумки подякував богам за подальшу пряму дорогу або навіть спуск. Проте піднятися на гребінь було непросто: стежка здіймалася майже прямовисно й була небезпечно всіяна слизьким чорним гравієм та дрібними камінчиками. Зрештою Картер спішився і повів переляканого яка за вуздечку; а що сам Картер намагався йти так швидко, як тільки дозволяли ноги, тварину доводилось не раз і не двічі шарпати, коли вона спинялася посеред дороги, вагаючись. Тоді він, несподіваного для самого себе, вийшов на вершину гори, глянув униз і просто закляк від побаченого.

Стежка і справді далі вела прямо, поступово знижуючись, оточена тими самими природними стінами, що й раніше, але тепер ліворуч простягався неосяжний обшир, безмежжя, з якого незнана прадавня сила, розколовши, вийняла цілі оніксові скелі, утворивши велетенський кар’єр. Ця циклопічна вирва крутим урвищем спускалася вглиб бездонного провалля, а нижні її рівні губилися далеко в надрах землі. То була не людська копальня, а поорані борознами стіни вказували на страхітливі розміри блоків, витесаних колись безіменними каменярами. Високо над щербатими краями кар’єру ширяли, каркаючи, великі круки, а приглушене шарудіння у непроглядних глибинах доносило звістку про кажанів, ургаґів або й геть незнаних сотворінь, що населяють безмежну чорноту. Тож Картер у сутінках стояв на вузенькому путівці, а перед ним униз зміїлась кам’яниста стежка; праворуч від нього, наскільки сягало око, тяглися високі оніксові скелі, а високий гребінь ліворуч уривався в жахливі глибини цієї неймовірної копальні.

І раптом як заревів та, геть знавіснівши, вирвався з рук і кинувся бігти вузенькою стежкою, що вела на північ, аж поки зник удалині. Камінці, які він підбивав у повітря своїми копитами, полетіли за край копальні й падали у темряві без жодного звуку, який свідчив би, що вони сягали дна. Проте Картер, знехтувавши небезпеками тієї непевної стежки, щодуху кинувся навздогін. Невдовзі скелі ліворуч перетворились на суцільну стіну, і шлях знову став вузьким проходом, а мандрівник усе так само мчав навздогін за яком, величезні сліди якого безпомильно видавали напрямок відчайдушної втечі.

Якоїсь миті йому навіть здалося, що він чує удари копит зляканого звіра, і, підбадьорений цим, Картер наддав ходи. Він мчав миля за милею, а шлях перед ним потроху ширшав, аж поки стало зрозуміло, що він ось-ось досягне холодної та страхітливої північної пустелі. Порожні сірі схили далеких непрохідних гір знову виднілися понад кам’яними кряжами, попереду ж стриміли скелі та на відкритому просторі лежали валуни, за якими починалася темна, неозора рівнина. І знову його вуха вловили стукіт копит, ще чіткіший, ніж досі, проте цього разу той звук викликав не наснагу, а жах — він-бо збагнув, що то не переляканий постук його яка. Це було рішуче і безжалісне тупотіння могутніх копит, і звуки ці долинали з-поза його спини.

Тепер гонитва за яком для Картера обернулася втечею від незримої істоти, бо хоч він і не наважувався озирнутися, все ж відчував, що те щось позаду нього не віщувало йому нічого доброго. Мабуть, його як раніше за нього почув або відчув ту сутність, а сам він не хотів і думати, чи вона їх переслідує ще від людських сіл, а чи це виплодок тієї чорної безодні. Тим часом скелі зосталися вже ген позаду, і на безмежну піщану і кам’янисту пустку, в якій губилися всі дороги, опустилася ніч. Він більше не бачив слідів свого яка, але позаду все гучніше лунало те ненависне гупання, а інколи вчувалося ще й лопотіння крил і дзижчання. На жаль, не лишилося жодних сумнівів, що він не просто збився зі шляху — він безнадійно заблукав у цій голій пустелі вічного каміння і невторованих пісків. Лише далекі непрохідні верхів’я, що височіли праворуч, залишали бодай якесь чуття напрямку, проте й вони практично зникли з обрію, коли, загуснувши, сіра сутінь поступилась місцем хворобливому світінню нічних хмар.

А тоді, у присмерку й тумані темної півночі, він помітив щось жахливе. Якийсь час він був думав, що то гребінь чорних гір, але тепер стало очевидно, що там дещо більше. Світіння застиглих хмар тепер ясно відтіняло його обриси, так що можна було розрізнити навіть окремі його частини. Він не міг розібрати, наскільки до нього було далеко — ймовірно, доволі-таки неблизько. Воно було тисячі й тисячі футів заввишки, здіймаючись величезною увігнутою аркою від неприступних вершин до незвіданих західних просторів, і якоїсь миті стало схожим на хребет оніксових пагорбів. Але ці пагорби нараз перестали бути пагорбами, бо їх торкнулася рука, що не була людською. Ці громаддя мовчки сиділи там, понад світом, наче вовки чи нічвиди, короновані хмарами і туманом, вічно оберігаючи таємниці півночі. Так вони сиділи величезним півколом, ці собакоподібні скелі, з яких вирізьбили статуї недремних вартових, і їхні правиці здіймалися вгору, наче погрожуючи людству.

У мерехтливому