Ю. Несбе - Поліція

— Розкаятися в чому…

Антон хотів продовжити, але слова більше не вилітали з рота, — наповненого болем. Летіти? Він не полетить.

— Розкаятися в тому, що ти зробив із кийком, — говорив голос. — Розкаятися в тому, що не допоміг знайти вбивцю. Зараз це могло б тебе врятувати, знаєш?

Антону здавалося, що, натискаючи на педаль, він видавлює на землю гальмівну рідину, що чим сильніше він давить, тим швидше рідина витікає з гальмівної системи. Він трохи ослабив тиск. Під колесами зашарудів гравій, і він у паніці втиснувся в спинку сидіння, прямою ногою вдавлюючи педаль у підлогу. В автомобілі були дві не пов’язані між собою, гідравлічні гальмівні системи; можливо, дірка пробита тільки в одній?

— Якщо розкаєшся, то, можливо, отримаєш відпущення гріхів, Міттете. Господь щедрий.

— Я… я розкаююся. Випусти мене звідси.

Тихий сміх.

— Ну, Міттете, я ж кажу про царство небесне. Я не Ісус, від мене ти пробачення не отримаєш. — Невелика пауза. І відповідь: — Так, я пробив обидві гальмівні системи.

На мить Антонові здалося, що він чує, як гальмівна рідина крапає з-під машини, але потім він зрозумів, що це його власна кров крапає з кінчика підборіддя на коліна. Він помре. Несподівано цей факт здався йому настільки незаперечним, що по його тілу прокотилася хвиля холоду, і рухатися стало ще важче, неначе вже почалося rigor mortis. Але чому вбивця досі сидить поряд із ним у машині?

— Ти боїшся смерті, — сказав голос. — Це все твоє тіло. Воно виділяє запах. Відчуваєш? Адреналін. Він пахне ліками і сечею. Такий само запах стоїть у будинках престарілих і на бійнях. Запах страху перед смертю.

Антон втягнув у себе повітря — для двох у машині його було мало.

— А ось я абсолютно не боюся смерті, — продовжував голос. — Хіба не дивно, що можна втратити таке фундаментальне почуття, як страх смерті? Воно, звичайно, трохи пов’язане з бажанням жити, але тільки частково. Багато людей проводять усе своє життя в одному місці, яке їм не подобається, тільки тому, що бояться, що в іншому місці їм сподобається ще менше. Хіба це не сумно?

Антону здавалося, що його душать. У нього ніколи не було нападів астми, проте він бачив, як вони траплялися у Лаури, бачив благальний вираз її спотвореного обличчя, відчував відчай через те, що не може їй допомогти, а може тільки спостерігати її панічну боротьбу за те, щоб вдихнути в себе повітря. Але якійсь його частині було цікаво, хотілося дізнатися, відчути себе на її місці, на межі життя і смерті, зрозуміти, що нічого не можна зробити, що проти тебе чиняться якісь дії.

Тепер він знав.

— Особисто я думаю, що після смерті ми потрапимо до кращого місця, — проповідував голос. — Але я не можу вирушити туди разом із тобою, Антоне. Розумієш, я маю ще виконати свою роботу.

Антон знову почув хрускіт, схожий на захриплий голос, який повільно розпочинає речення з цього звуку, але швидко набирає швидкість. І не було ніякої необхідності натискати педаль гальма: вона вже досягла межі.

— Прощавай.

Він відчув подих холодного повітря з боку пасажирського сидіння, коли його співрозмовник відчинив двері.

— Пацієнт, — простогнав Антон.

Він пильно дивився на обрив, за яким усе зникало, але помітив, що людина на пасажирському сидінні обернулася в його бік.

— Який пацієнт?

Антон витягнув язик і провів ним по верхній губі, намацавши щось вологе, з солодким металевим присмаком. Змочив рот і знову зміг говорити вголос:

— Пацієнт у Державній лікарні. Мене обпоїли перед тим, як убити його. Це ти зробив?

На кілька митей запала тиша, і залишився тільки звук дощу. Дощ у темряві — чи є на світі кращий звук? Якби Антон міг вибирати, він би сидів і день за днем слухав цей звук. Рік за роком. Слухав і слухав і насолоджувався б кожною секундою, що випала йому.

Але ось людина поряд із ним заворушилася, й автомобіль піднявся, звільнившись від ваги другого тіла, а дверцята м’яко зачинилися. Антон залишився сам. Вони рухалися. Звук коліс, що переміщаються по гравію, був схожий на хрипкий шепіт. Ручне гальмо. Воно розташовувалося за п’ятдесят сантиметрів від його правої руки. Антон спробував висмикнути руки. Він навіть не відчув болю, коли лопнула шкіра. Хрипкий шепіт звучав голосніше і швидше. Антон знав, що через високий зріст і скуті руки не зможе підняти ногу вгору й опустити її під важіль гальма, тому він нахилився вниз і розкрив рота. Він дотягся до верхівки важеля, відчув, як той торкнувся задньої сторони зубів на верхній щелепі, потягнув його вгору, але важіль вислизнув. Він спробував ще раз, знаючи, що вже надто пізно, але він вважав за краще померти так, у відчайдушній і лютій боротьбі. Обернувся і знов узяв до рота важіль ручного гальма.

Несподівано стало зовсім тихо. Голос замовк, і дощ різко припинився. Ні, не припинився. Справа була в нім. Він падав. Антон був невагомим, він летів униз, вальсуючи, як тоді, коли танцював з Лаурою, а усі знайомі стояли навкруги і дивилися на них. Він крутився навколо своєї осі, повільно, розмірено, важко-легко-легко, тільки ось зараз він був зовсім один. І падав у цій дивовижній тиші. Падав разом із дощем.

Розділ 14

Лаура Міттет ніяк не могла відвести від них погляду. Після їхнього дзвінка вона спустилася вниз із багатоповерхового будинку в Ельве-парку і тепер стояла в халаті, схрестивши на грудях руки, і мерзла. На годиннику ще була ніч, але вже починало світати, вона бачила відблиск перших променів сонця на водах річки. На декілька секунд вона відключилася, не чула їх і не бачила нічого, окрім річки за їх спиною. Залишившись на ці декілька секунд в повній самотині, вона думала про те, що Антон ніколи не був отим, що їй праглося, — не був підходящою для неї людиною. І вона так і не зустріла отого, правильного; принаймні він їй не дістався. А той, що дістався, — Антон, зрадив її в той же рік, коли вони одружилися. Він не знав, що Лаурі усе відомо. Але їй було що втрачати. Ось і зараз він напевно стрибав у гречку. На його обличчі був такий же, як і того разу, перебільшено буденний вираз, коли він проказував свої вічно невдалі виправдання. Несподівана наднормова робота. Пробка дорогою додому. Мобільник відключився, бо розрядилася батарея.

Їх було двоє. Чоловік і жінка, обоє у формі без жодної зморшки або