Гілберт Кійт Честертон - Дзеркало судді

Генерал підвівся і став міряти кроками кімнату.

— А, на біса… — сказав він без особливого запалу.

— По-третє, — продовжував отець Бравн. — Джеймс Мейр дуже дивно тужить. Вище його сил щось чути про брата, бачити його портрети. Так буває, не перечу; це може означати, що спогад занадто тяжкий. Однак це може означати й інше.

— Ви ще довго мене гризтимете? — запитав хазяїн.

— По-четверте і по-п’яте, — спокійно промовив священик, — Моріса Мейра не ховали або ховали дуже скромно, поспіхом, хоч він і належав до знатного роду. А брат його, Джеймс, негайно поїхав за кордон, немовби втік на край світу. Тому, — з таким же спокоєм продовжував він, — коли ви звинувачуєте мою віру і протиставляєте їй чисту і досконалу любов двох братів, я дозволю собі припустити…

— Досить, — сказав лорд Автрем. — Я розповім вам, що зможу, аби ви не думали про найгірше. Вам слід знати хоча б одне: поєдинок був чесний.

— Слава Богу! — вигукнув отець Бравн.

— Вони стрілилися, — продовжив Автрем. — Можливо, це була остання дуель в Англії.

— Це набагато краще, — сказав священик. — Боже милостивий. Так, набагато краще.

— Краще, аніж ваші здогадки? — похмуро сказав хазяїн. — Ви вільні сміятися з досконалої любови, але, повірте, вона була. Джеймс обожнював кузена, вони виросли разом. Старший брат або старша сестра іноді обожнюють молодшого, особливо, коли він і справді чисте диво. У простодушного Джеймса навіть ненависть не була себелюбною. Розумієте, якщо він гнівався на когось, він думав про нього, не про себе. А бідний Моріс жив і відчував інакше. Люди тягнулися до нього, і він любив суспільство, але милувався лише собою, немов у дзеркальній залі.

Ніхто не перевершив його ні в спорті, ні в мистецтвах; він майже завжди перемагав і легко приймав перемогу. Але якщо йому випадало програти, та легкість кудись зникала. Поразок він не терпів. Чи варто розповідати вам, якої прикрости завдали йому заручини Джеймса? Залишитися осторонь він просто не міг. Джеймс перевершував його лише в одному — він стріляв набагато краще. Так сталася трагедія.

— Точніше, так вона почалася, — сказав священик. — Так почалися страждання того, хто залишився живим. Мені здається, тут можна обійтися і без зловісних ченців.

— А мені здається, — сказав генерал, — що Джеймс страждає більше, ніж треба. Звичайно, біда чимала, але билися вони чесно. Крім того, це Моріс змусив його стрілитися.

— Звідки вам це відомо? — здивовано запитав священик.

— Я все бачив, — сумно відповів Автрем. — Я був секундантом у Джеймса, і Моріс на моїх очах впав замертво.

— Будь ласка, розкажіть мені все, — задумливо промовив священик. — Хто був секундантом у Моріса?

— Х’юго Ромейн, знаменитий актор, — похмуро відповів генерал. — Моріс захоплювався сценою і брав у нього уроки. Ромейн уже й тоді був відомий, але ще не зіп’явся на ноги, і Моріс давав йому гроші. Тепер цей актор багатший від аристократа, проте в ті часи він залежав від багатого учня. Тому ми не знаємо, як він поставився до сварки — він міг не схвалювати її і вимушено погодитися. Стрілилися на англійський манер, у кожного був один секундант. Я хотів ще покликати лікаря, але Моріс відмовився. Він сказав мені: «Чим менше народу дізнається, тим краще. Крім того, в селі є лікар. У нього прекрасний кінь, і якщо буде потреба, він миттю прискакає». Ми знали, що Моріс ризикує більше — як вам уже відомо, стріляв він кепсько, — і погодилися. Супротивники зійшлися на піску, біля моря, на східному узбережжі Шотландії. Між ними і селом лежали дюни — глуха стіна, поросла рідкими кущиками трави. До моря ми вийшли через вузький, звивистий прохід. Так і бачу мертвотно-жовту смугу, а за нею, вздовж самої води, — вузьку, мертвотно-червону, немов відсвіт крови.

Далі все відбувалося так стрімко, немов пісок вітром здійняло. Постріл неначе і клацнути не встиг, як Моріс Мейр скрутився дзиґою і впав у пісок.

Звичайно, я злякався за нього, але, хоч це і дивно, пошкодував я не вбитого, а вбивцю. Найяскравіше і найясніше я бачу до сьогодні не Моріса, що падає мертвим, а нещасного Джима, який біжить до поваленого друга і ворога. Я бачу його борідку, його смертельно бліде обличчя, його тонкий профіль.

Пістолет він відкинув, у лівій руці тримав рукавичку, і порожні пальці трепетали на вітрі, немов волаючи про допомогу, коли він кричав мені, щоб я скоріше привів лікаря. Усе це я бачу, а більше — нічого, окрім моря, і нерухомого тіла, і нерухомого секунданта на тлі світлих небес.

— Ромейн не рухався? — запитав священик. — Чому ж він не підбіг до Моріса Мейра?

— Можливо, він підбіг, коли мене вже не було, — відповів генерал. — Я кинувся в село і більше нічого не бачив. Бідний Моріс сказав правду: доктор відразу вскочив у сідло, я ледве розгледів його, але він видався мені дуже заповзятливим та умілим. Задовго до того, як я прийшов до моря, він зробив усе, що міг: поховав тіло в пісках і переконав нещасного вбивцю бігти, у прямому розумінні слова, просто бігти берегом. Джеймс дістався до найближчого порту, і йому вдалося покинути Англію. Решту ви знаєте.

Через багато років він повернувся й оселився в похмурому замку. На той час титул уже перейшов до нього. Я не бачив його жодного разу, але мені відомо, що накреслено мертвотно-червоними буквами у мороці його душі.

— Як я розумію, — запитав отець Бравн, — інші його друзі теж намагалися з ним зустрітися?

— Моя дружина намагалася і тепер вирішила спробувати знову, — сказав Автрем. — Вона досі дружить з нещасною пані, яка була причиною сварки, і хоче звести з нею Джима, їй здається, що коли він побачить Віолу, розум повернеться до нього. Саме завтра вона і збирається влаштувати це побачення.

Отець Бравн перебирав шпильки, що лежали поряд, і слухав досить неуважно. Він мислив образами, і картина, що вразила навіть солдата, поставала все виразніше і яскравіше у свідомості містика. Він бачив тьмяно-багряний пісок, страшний, як кривава земля, і темне тіло, і вбивцю, який, спотикаючись на бігу, відчайдушно волає про допомогу, махаючи рукавичкою; але уява його не могла впоратися з нерухомим силуетом, що стояв, немов статуя, біля самої води. Щось він означав, але для священика був лише знаком запитання.

— Цей Ромейн завжди реагує не одразу? — запитав отець Бравн.

— Дивно, що ви про це запитали, — відповів Автрем, пильно глянувши на нього. — Ні, він реагує миттєво. Проте якраз учора, перед грозою, я бачив його в тій самій позі. Блискавка засліпила нас, але вій